Леонид Ушкалов - Григорій Квітка-Основ'яненко

Як бачимо, для того щоб написати «Салдацький патрет», Квітці не конче треба було звертатися безпосередньо до Плінієвої «Природознавчої історії», як гадав Микола Петров, – він міг легко скористатися з популярних сюжетів старої української літератури. Письменник просто розмальовує їх соковитими фарбами слобожанського ярмарку. Тут ніби оживають колоритні персонажі вертепу. Ось моторна й завзята Явдоха Колупайчиха верховодить своїми бублейницями, палянишницями й тими, що «кухликами пшоно, а ложками олію продають», ось щасливий до нестями чумак Матвій Шпонь частує всіх горілкою й, наче мала дитина в калюжі, пританцьовує в шерітвасі з дьогтем, ось старий циган «знай божиться і жінкою, і дітьми та проклина свою душу, і батька, і матір, а усе затим, щоб стару, сліпу, сапату й з вибитою ногою кобилу продати замість молодої, здорової», ось москаль поцупив у роззявкуватих хазяїнів «повнісінький мішок груш та й преть його, мов своє», ось по-святковому вбрані дівчата вихиляються, «як тії пави», а ось і «парубоцтво: шевчики, кравчики, ковалі, свитники, гончарі і зо усякого ремества бурлацтво»… А що вже добрá: тут – «терта кабака і тютюн у папушах; а там – залізний товар: підкови, гвіздочки, сокири, підіски, ухналі і усе, чого треба. А тут вже – лавки з красним товаром для панів: струковатий перець на нитках, родзинки, хвиги, цибуля, усякії сливи, горіхи, мило, медянички, свічки, тараня… кав’яр, оселедці, яловичина, ніжки, шпильки, голки, гаплики… А тут з Водолаги горшки, кахлі, миски, покришки, глечики, кухлики… Був і дівчачий товар: стрічки, скиндячки, серги, баєві юпки, плахти, шиті рукава і хустки; жіноцькі очіпки, серпанки, запаски, кораблики, рушники, і шиті і з мережками, щітки, гребні, днища, веретена, сіль товчена, глина жовта, запанки голов’яні; персні, черевики… аж утомишся, розказуючи. Чого то там не було!».

«Салдацький патрет» розпочинає шерег жартівливих українських творів Квітки-Основ’яненка. А продовжує його, зокрема, оповідання «Мертвецький великдень» – один із найраніших творів письменника українською мовою. Це оповідання Квітка присвятив «козаку Володимиру Луганському», тобто видатному російському прозаїкові, перекладачеві, етнографові й лексикографові Володимиру Івановичу Далю, який чудово знав творчість Квітки-Основ’яненка, а особливо високо цінував його українські повісті. «Я гадаю, – писав Даль 1854 р. Григорію Данилевському, – що Квітка – один з найперших і найкращих оповідачів своєю рідною мовою». Сюжет цього оповідання засновується на фольклорних переказах. Сам Квітка в одному з листів до Петра Плетньова писав: «Ця легенда – місцева оповідка, щорічне нагадування в сім'ї на заговини про „Терешка, який попався мерцям з вареником“». Мертвецьким, чи навським, Великоднем на Україні споконвіку називали Чистий четвер – найважливіший день останнього тижня перед Великоднем. Цього дня не можна було вживати гарячої страви, а пісну страву слід було неодмінно запивати, щоб «прополоскати зуби» від скоромного. Тому Чистий четвер називали ще «полоскозубом». Згідно з народними віруваннями, цього дня небіжчики сходилися до церкви. Переказ, сюжетно дуже підхожий до Квітчиного «Мертвецького великодня», записав перегодом відомий етнограф Василь Милорадович у своїх «Заметках о малорусской демонологии»: «Чоловік їв вареники з вечора на Масляне пущання й задержав сира у роті до дванадцяти часів. Вийшов з хати, світиться у церкві. Піду подивлюся, що таке? Пішов, коли собрались мертвяки у церкві і просять його: уділи нам того, що в тебе є. Він острахнувсь, каже: „Тут я вам не дам. Пойдем на кладовище, я вас там розділю“. Повів їх на кладовище, каже: „Сідайте у лави, малі до малих, великі до великих“. Поки він їх сажав, півень заспівав, вони по містах пішли»…

А найбільшим та найпопулярнішим серед жартівливих творів Квітки-Основ'яненка є повість «Конотопська відьма», написана в 1833 р. й присвячена Михайлові Якимовичу Бедрязі – доброму знайомому Квітки, майору, який у 1828—1831 pp. був членом ради Харківського інституту шляхетних панночок, а в 1828—1829 pp. – депутатом від дворянства Зміївського повіту Харківської губернії.

У «Конотопській відьмі», за словами Івана Франка, наш письменник подав «незрівняний майстерний малюнок старих козацьких порядків, може, з половини XVIII віку, в новочаснім сатиричнім освітленні». Ця, на перший погляд, неймовірна й безглузда історія купільного розпізнавання відьом, як підкреслював сам Квітка в листі до Петра Плетньова від 8 лютого 1839 p., засновується «на розповідях старожилів». Та й українські судові акти XVIII ст. переконливо засвідчують правдивість Квітчиного сюжету. Наприклад, у 1709 р. набожний люд добряче таки «покупав» шляхтянку Яворську, яка була запідозрена в чаклунстві. Бідолашну жінку роздягли догола, по-особливому зв'язали (великий палець правої руки було прив'язано до великого пальця лівої ноги – і навхрест), проділи між зв'язаними кінцівками мотузку та й почали опускати на блоках у воду. Оскільки жінка тонула, то «милосердні» судді визнали її невинною. Зрештою, топлення «відьом» не було чимось несусвітнім навіть за часів Квітки-Основ'яненка. Автор «Конотопської відьми» в тому-таки листі до Плетньова стверджував, що одна поміщиця із сусідньої губернії під час страшної посухи 1833 р. «на подив і навіть жах» відродила цей «обичай». Та й у Європі останні публічні процеси над «відьмами» відбувалися ще за життя нашого письменника, у 1782 р., а принагідні згадки про «інкубів» та «суккубів» є навіть у трохи пізніших богословських трактатах (зокрема, про них писав 1787 р. Пантелеймон Кульчицький у своєму виданому в Почаєві курсі морального богослів'я).