Т. Панасенко - Іван Франко

Вітчим, розповідаючи колись Іванові про свої юнацькі поневіряння на бориславських нафтопромислах, навіть не здогадувався, що його розповіді закарбуються в пам’яті Франка й з часом перетворяться на повісті з життя робітників «Борислав сміється» та «Boa constrictor».

Повість «Борислав сміється» друкувалася в журналі «Світ» і з закриттям журналу так і лишилася незавершеною. І. Франко жодного разу не повертався до неї, щоб переглянути, дописати кінцівку й видати окремою книжкою, як це він робив з деякими іншими своїми творами. Для Івана Франка повість «Борислав сміється» була одним з його сміливих експериментів. В одному з листів (вересень 1879 року) І. Франко так охарактеризував завдання свого нового твору: «Се буде роман троха на обширнійшу скалю від моїх попередніх повістей і побіч життя робітників бориславських представить також “нових людей” при роботі, – значить, представить не факт, а, так сказати, представить у розвитку те, що тепер існує в зароді. Чи вдасться мені така робота – не знаю, але я взявсь до неї сміло, – тре буде троха понатужитись, ну, і чень дещо вийде. Головна річ – представити реально небувале серед бувалого і в окрасці бувалого».

Іван Франко в цей час створює й «ідеальну» повість із давньоруського життя – «Захар Беркут». Відомо, що ця повість була написана на конкурс, оголошений журналом «Зоря», що І. Франку за неї присудили другу премію, що вона була опублікована в «Зорі» за 1883 рік і вийшла окремою книжкою. Інакше кажучи, їй більше поталанило, ніж повісті «Борислав сміється». Обидва твори слугували за ілюстрації соціальних ідеалів письменника – ідей колективістських (і в середовищі робітників Борислава, і в середовищі тухольської громади), етичних (ідеологічна та моральна самосвідомість головного героя роману Бенедя Синиці символізувала ту ж духовну цілісність, що й образ народного ватажка, старійшини Захара Беркута). У повісті «Захар Беркут» І. Франко відобразив свій патріархальний ідеал, виявлений через співвіднесення минулого із сучасним. Повість мала бути утопічною («ідеальною») за формою та «реальною» за змістом, тож її можна розглядати як суспільно-політичну утопію, яка зростається з реаліями та колоритом історичної повісті. Загалом у повісті «Захар Беркут» домінують ідеальні характери, романтизовані пристрасті, екзотична карпатська природа. Натомість, приміром, Іван Нечуй-Левицький шкодував, що автор не подав властиво історичної повісті з реальними історичними особами. Хоча він же, прочитавши «Захара Беркута», писав Франкові: «Талант Ваш міцний, і він ще далі буде розвиватися. Повість читається з великою охотою і приємністю <���…>. Щасти Вам Боже!»

У січні 1883 року Іван Франко перебував у Львові. Став співробітником газети «Діло». Цього року за ініціативою І. Франка при студентському товаристві «Академічне братство» було організовано гурток влаштування вакаційних мандрівок по краю. Метою мандрівок було ознайомлення молоді із селянським побутом, пропаганда рідної літератури та мистецтва серед населення. По містах і великих селах студенти організовували концерти з рефератами, музично-декламаційні вечори. У 1884 році разом з групою молоді відбув у ролі лектора й доповідача в довготривалу мандрівку й Іван Франко. Йшли від Дрогобича до Станіслава, в програмі подорожі були концерти й лекції. І. Франко тоді прочитав низку рефератів з історії українського народу та його культури. Після доповіді, як правило, відбувався великий концерт. І. Франко видав навіть окрему книжечку «В дорогу», початковий вірш якої «Сонце по небі колує» з музикою Ярославенка став спортивним гімном на Галичині. Пізніше, 1885 року, І. Франка запросили читати лекції на літературні теми під час мандрівок студентів по Поділлю й Буковині. Цього разу письменник не зміг відбути всієї мандрівки; переслідуваний жандармами, він змушений був повернутися до Львова.

У 1885 році Іван Франко вперше відвідав Київ. Прибувши до міста, поет зупинився в історика й етнографа Єлисея Трегубова, який тоді працював викладачем Колегії Павла Галагана. Наступного дня письменник відвідав відомого українського філолога і фольклориста Павла Житецького. По дорозі оглянув Золоті ворота, новобудову Володимирського собору. Згодом він разом із сином П. Житецького Гнатом, студентом Київського університету, побував на Володимирській горі, у Софійському соборі.