Т. Панасенко - Іван Франко

Проте за півроку Івана Франка не стало. Невблаганна смерть виявилася прудкішою від світового визнання. Але ж справжня велич генія вимірюється не відзнаками й нагородами, а силою Духа, спроможністю долати час і простір, йти у далеч віків.

Іван Франко помер 28 травня 1916 року. Похований письменник на Личаківському кладовищі у Львові. Єдиний з рідних, хто проводжав поета в останню путь, був син Петро. Ганна була в Києві, Тарас на фронті. Петро теж довго не міг отримати відпустку, щоб доглянути хворого батька, і тому приїхав тільки на похорон, живим батька вже не побачив.

У першу річницю смерті батька Ганна Франко звернулася до митрополита Шептицького, який знав Івана Франка й зустрічався з ним, з проханням відслужити панахиду: «У мене з’явилося бажання, щоб не хто інший, а Митрополит відправив панахиду по татові, і з тим бажанням я пішла до нього. Мене зустрів о. Цегельський у скромно влаштованій вітальній кімнаті. Почувши, з чим я прийшла, він заявив мені: це річ немислима, тато вмер без Бога, і Митрополит напевно відмовиться. На ці його слова – з сусідньої кімнати – вийшов сам Митрополит і, звертаючись до о. Цегельського, заявив: “Ви помиляєтеся, отче, тим більше за таких людей ми повинні молитися”. Потім звернувся до мене, привітався і дав свою згоду. Панахида відбулася в католицькім костелі. Церква була вщерть виповнена народом, після панахиди Митрополит згадував тата піднесеними і зворушливими словами.

Та неприємний інцидент трапився ще цього ж дня. Володимир Антонович, не поінформувавшись вперед, помістив у соціалістичнім часописі статтю, у якій накидався на Митрополита, мовляв, він використав ім’я Івана Франка, щоб вести пропаганду католицизму в Україні. Ця стаття до глибини душі обурила мене, і я зараз же послала до тієї газети спростування, але факт нетакту й образи залишився».

Іван Франко перебував у центрі історико-літературного процесу в Україні понад тридцять років, фактично формуючи суспільно-естетичну свідомість і спрямовуючи її до побудови національної літератури. Франкові належить заслуга створення цілої літературної школи українського письменства (Осип Маковей, Наталя Кобринська, Борис Грінченко, Олена Пчілка, Климентина Попович, Уляна Кравченко). Його статті й рецензії охоплювали майже всі явища тогочасної літератури (серед них – статті про Лесю Українку, Івана Нечуя-Левицького, Михайла Старицького, Володимира Самійленка, Івана Карпенка-Карого). Окрему групу становлять рецензії та відгуки на найновіші явища української літератури – твори Володимира Винниченка, Олександра Олеся, Петра Карманського, Остапа Луцького, Миколи Чернявського, Христі Алчевської, Сильвестра Яричевського та інших. Здається, геній Івана Франка охоплював усі сфери культурного життя. Він залишив нащадкам цілу духовну скарбницю, повну перлин мудрості і краси. Він казав: «Я не геній, я звичайний чоловік», але виріс на універсального генія вселенського рівня. Доля подарувала йому надлюдську міру таланту, та в заплату за цей щедрий дар прирекла на такі ж надлюдські випробування й страждання. Франко писав: «Я можу здригатися, можу тихо проклинати долю, що поклала мені на плечі це ярмо, але скинути його не можу, іншої батьківщини шукати не можу, бо став би підлим перед власним сумлінням». І він приймав свою долю, жив і працював. Він бажав бачити свою націю нацією героїв, людей, що прокинулися від сну, відчули себе народом, згадали про свою гідність. Франкова творчість – «пролог, не епілог», із якого нам, українцям, ще довго починатися. Вона й сьогодні промовляє до нас голосом людської віри, повним трагічної сили й величі генія Івана Франка.

У документах та деяких літературознавчих працях зустрічається написання Хорунжинська.