Т. Панасенко: Іван Франко

Тато, знесилений своєю хворобою, не мав сили реагувати і тільки час від часу говорив: “Мамо, заспокійся”, але це ще гірше її дратувало».

Ольга Федорівна вважала всіх колишніх приятелів і знайомих своїми найгіршими ворогами й підозрювала кожного, що той хоче вкоротити їй віку. Всіх, хто заходив до неї або до чоловіка, вона виганяла з хати. Іван Франко й діти терпіли, бо порятунку не було. Не було також засобів, щоб віддати Ольгу Франко на лікування, не було засобів на лікування хворих Андрія і батька. Іван Якович безсило опускав свої спотворені паралічем руки.

Інколи дружина поета ніби поверталась до нормального життя, кликала дітей на прогулянку до парку, розповідала їм про свої молоді роки, переглядала фотографії… Але таких перепочинків було все менше.

У 1905 році були заплановані й почали проводитися наукові курси, щось на зразок пересувного університету. На чолі тих курсів стояли Іван Франко, Михайло Грушевський і Товариство імені Тараса Шевченка. Головний організатор курсів у Києві Чикаленко приїхав до Львова з цілою родиною. Ганна Франко-Ключко згадувала: «Приїхало багато студентів, студенток, а також старших. Відкликнулася і галицька студентська молодь і забажала брати участь в тих небувалих курсах. Головні й найцікавіші за змістом були лекції Івана Франка. Він давав широкі знання, вмів зацікавити й захопити слухачів, його виклади були показником, що він міг би був дати, бувши професором університету. Цей курс тривав кілька тижнів. До нас дуже часто заходили студенти і студентки на приватні розмови з татом.

Це, здається, був єдиний щасливий момент в житті тата, коли його оцінено, коли він бачив пошану і признання громадянства й молоді, коли його слухали з захопленням і з подивом. <���…>

На жаль, таких курсів не повторено. На Наддніпрянщині знов прийшла до голосу чорна сотня – ще більші утиски, переслідування, арешти й депортації на Сибір посипалися на голови свідомих українських громадян. Ус е притихло. Змагання за власний університет залишилися змаганням на будучі роки».

У 1905 році була написана поема «Мойсей».

Поемою «Мойсей» як вершинним твором Іван Франко немовби звітував перед своїм народом, а тому її справедливо вважають набутком усього творчого життя письменника, його знаменитим поетичним епілогом.

Літературна історія Франкового «Мойсея» складна і довготривала. Над поемою він працював більш ніж півроку (з січня до липня 1905 року), а виношував задум майже тридцять років.

Історія виникнення прологу до «Мойсея» у франкознавстві відома зі спогадів М. Мочульського. Пролог написаний після того, як поема була вже завершена й текст її набраний. Вийшло щось подібне, як із Шевченковими «Гайдамаками»: «по мові – передмова».

Появі славнозвісного прологу до Франкового «Мойсея» українська література завдячує випадковим обставинам. М. Мочульський у спогадах писав: «Я був з поетом у друкарні саме тоді, коли кінчався друк “Мойсея”. Зажурений управитель друкарні К. Беднарський показав поетові, що на початку надрукованої поеми лишається кілька незадрукованих сторінок, і радив написати вступне слово. Поет подивився на білі сторінки і сказав спокійно: “Добре, добре, я щось напишу і принесу”. І приніс на другий день відомий пролог». Дата його написання – 20 липня 1905 року.

У цьому випадку поліграфічний брак «спричинився» до появи геніального твору. Пролог народився спонтанно, за день чи за ніч, а можливо, навіть за одну годину, писався, як кажуть, на одному диханні. Він «жив» десь «на поверхні» художньої свідомості поета. Потрібен був лише зовнішній збудник, що спричинився б до його народження.