Т. Панасенко - Іван Франко

Перебування вночі в татовій кімнаті залишилося у мене незабутнім спомином: тато під лагідним зеленим світлом лампи, ласкавий, добрий і веселий – і не раз потім бажалось мені, щоб знов у мене болів зуб і щоб знов попасти в татову кімнату вночі».

Кажуть, що вірші І. Франко створював так: ніколи не сідав до писання із пером у руці. Коли думка визрівала, він, ідучи вулицею чи ходячи по кімнаті, висвистував собі наперед усілякі строфічні мелодії, щоб знайти відповідну форму. Знайшовши, вкладав у неї слова, мугикаючи так довго, поки не одержував цілої строфи й поки не починала вона, як казав сам поет, «співати». Відтак добирав кращих рим. Коли з цим кінчав, брав папір і записував готове, строфу за строфою. За тиждень чи два повертався до списаного і аж тоді правив твір. Часто творив під впливом народних мелодій. Дочка згадувала: «Тато любив ходити по кімнаті, – особливо коли компонував свої твори, – мугикаючи тихенько або підспівуючи, добирав ритму чи риму до поезій. Часто вечором, коли ми всі зійшлися додому, до їдальні, він приносив тільки що написаний твір і читав нам його. Ми слухали з захопленням, не зовсім ще собі усвідомлюючи, що це тато сам тільки що написав».

Здоров’я Ольги Федорівни Франко погіршувалося. Дуже багато випробувань довелося їй пережити: усі її гроші були віддані за помешкання для родини. Раніше, маючи рахунок у банку, вона мала твердий ґрунт під ногами, впевненість у майбутньому своєї сім’ї. Завдяки процентам зі своїх грошей вона допомогла І. Франкові поїхати у Відень, отримати вищу освіту. Тепер же розраховувати доводилося тільки на заробітки чоловіка, а вони були малими й непостійними, через що в хаті була вічна нестача й журба. До того ж виявилося, що родинне помешкання побудоване дуже погано. Кімнати не можна було протопити, бо, коли запалювали комини, будинок наповнювався їдким димом. Узимку родина грілася в найтеплішій кімнаті – їдальні. Іван Франко працював у своєму кабінеті, загорнувшись у ковдру. Зовсім змерзнувши, він приходив відігріватися до їдальні. Онук письменника, Роланд Тарасович Франко, розповідав: «А львівський будинок, у якому він працював і який побудував на гроші своєї дружини й моєї бабусі, Ольги Хорунжинської (частину грошей зібрала також львівська молодь, а частину взяли в кредит і цей кредит мій батько віддавав навіть після смерті діда), – це була справжня крижана обитель! Без усіляких метафор. Львівський будинок продувався всіма вітрами. Немов знаходився на вітряній горі. Добре пам’ятаю цей будинок. Сам там народився. Зараз у тих місцях хоч дорогу вимостили. А колись, пам’ятаю, поруч ішов трамвайчик, недалеко була побудована історична панорама. Трамвайчик колесив зиґзаґами, і один раз я сам побачив, як він перевернувся кілька разів, люди були травмовані… Отож кабінет Івана Франка знаходився на першому поверсі. Вікна виходили в сад, сонце майже не проникало. Близькі, зокрема батько, часто розповідали, що дід практично не відривався від стола – був немов прикутий роботою. Дітьми займалася в основному бабуся. А хвороба діда вже прогресувала…»

Ольга Федорівна змушена була звільнити служницю, але взяти на себе всі хатні обов’язки вона не могла, тому діти спочатку поступово, а потім рішуче перебрали на себе те, що необхідно було робити вдома. Мати стала зовсім байдужою до хатнього господарства. Заробітку Івана Франка вистачало тільки на необхідне, на новий одяг та меблі грошей не залишалось. Дружина, що виросла в багатому дворянському середовищі, на жаль, не вміла бути ощадливою у скрутних умовах.

З часом стан здоров’я Ольги Федорівни тільки погіршувався. Вона майже зовсім відійшла від домашніх справ, займаючись лише приготуванням їжі. Її мучили напади мігрені, нервове збудження, яке іноді доходило просто до шалу. Дочка Ганна писала: «Коли ми приходили зі школи, мама накидалася на нас зі страшними лайками і її нервове роздратування часто доходило до шалу. Найчастішою жертвою її нападів була я. Андрія, як найстаршого сина, “первозданного” й хворого, вона любила й жаліла, другим її любимцем був Петро, а мене вона зненавиділа всім своїм хворим єством. Мама казала мені, що я не її донька. Кожного дня повторювала мені, що я хлопська дитина і маю бути в неї служницею, а не ходити до школи. Переслідуванням не було кінця: вона кожного дня й у кожний час накидалася на мене з обвинуваченнями. Наше життя вдома стало пеклом. Брати майже кожного вечора виходили з хати, чи то на руханку, чи на студентські сходини, я ж здебільшого залишалася з нею дома сама, і її напади доводили мене до розпуки. Я навчилась зносити все без протесту й мовчати на найбільше знущання, але ця мовчанка тільки на якийсь час вплинула на неї.