Йосиф Сліпий - Спомини

Удобрухати (діял.) — задобрити, злагіднити, умилостивити.

Панкратій (Михайло) Кандюк, ЧСВВ (1871–1948) — єромонах-василіянин, родом із с. Тартаків на Сокальщині. Закінчив Львівську гімназію, у 1888 р. вступив у новіціят василіянського монастиря в Добромилі, богословські студії закінчив у Кракові, висвячений у 1896 p., викладав філософію та богослов’я у Львові, Лаврові та Крехові. У 1925–1932 pp. служив духівником у Руській колегії в Римі. У 1931–1946 pp. був генеральним консультором ЧСВВ з осідком у Римі, де й помер 25 вересня 1948 р.

Діонісій (Дмитро) Головецький, ЧСВВ (1885–1961) — єромонах-василіянин, родом зі Старого Самбора. В 1904 р. вступив до василіянського монастиря у Крехові, у 1909 р. склав вічні обіти, богословську освіту здобував у Крехові, Лаврові та Григоріянському університеті в Римі. В 1915 р. висвячений у Відні єпископом Діонісієм Няраді, служив сотрудником у Львові (до 1924). Згодом був ректором Руської колегії в Римі (1825–1934), у 1931–1944 — протоконсулом, а в 1944–1946 — генеральним вікарієм ЧСВВ. У 1946 р. виїхав до США. У 1947–1955 pp. викладав східне церковне право у Вашингтонському католицькому університеті. Помер 4 лютого 1961 р. у Ґлен-Коув (штат Нью-Йорк).

Див.: Пастирський лист Григорія Хомишина, єпископа Станиславівского, до клира єпархії Станиславівської про византійство . Станиславів 1931.

Йосиф Сліпий натякає тут на літургійну реформу митрополита Андрея Шептицького, яка мала на меті очистити обряд від латинських нашарувань. Ця реформа була започаткована ще в 1905 p., коли митрополит опублікував новий проект “Літургікона”, що містив Літургії Івана Золотоустого, Василія Великого та Напередосвячених Дарів. Всупереч василіянському звичаю на латинський лад сполучувати Служебник з Євангелієм, Апостолом і тропарями, митрополит Шептицький за давнім східним звичаєм розділив їх в окремі книги та усунув з богослужень багато латинських елементів. У 1929 р. митрополит видав новий “Літургікон” (Служебник), де повернув у Літургію слово “православні” у Великому Вході та усунув латинські рубрики. Оскільки ці обрядові реформи запроваджувалися без попереднього схвалення Риму, вони викликали опір з боку інших єпископів (Григорія Хомишина, Йосафата Коциловського, Константина Богачевського) та василіян.

Пастирський лист в обороні української православної Церкви . Послання було написане в Підлютому в день св. пророка Іллі 20 липня (2 серпня) 1938 р. та опубліковане в газеті “Діло” № 184 (23 серпня 1938). Див. також: Орест Ф. Купранець. Православна Церква в міжвоєнній Польщі [= Записки ЧСВВ , 31]. Рим 1974.

Віші — курортне місто на півдні Франції, відоме своїми мінеральними водами. В період німецької окупації Франції було осідком колаборантського французького уряду.

Пій XII (Евдженіо Марія Джузеппе Джованні Пачеллі, Eugenio Maria Giuseppe Giovanni Pacelli, 1876–1958) — папа Римський у 1939–1958 pp. У 1917–1927 pp. був нунцієм у Німеччині, з 1929 — кардинал. В період з 1920 по 1940 від імени Апостольського Престолу уклав конкордати з Латвією, Баварією, Польщею, Румунією, Литвою, Австрією, Німеччиною, Югославією та Португалією. В 1939 р. затвердив Йосифа Сліпого як коад’ютора Галицького митрополичого престолу, в 1940 — затвердив чотирьох екзархів, призначених митрополитом Шептицьким для території СРСР. 1 листопада 1950 р. енциклікою “Munificentissimus Deus” проголосив догму Внебовзяття Пресвятої Діви Марії, а в жовтні 1954 р. енциклікою “Ad caeli Reginam” встановив свято Марії Цариці. Див. некролог Йосифа Сліпого на смерть папи Пія XII: Кардинал Євген Пачелі — Папа Пій XII // Твори , т. 3–4, с. 774–776, а також: Ісидор Нагаєвський. Історія Римських Вселенських Архиєреїв , т. 3. Рим 1979, с. 349–441.

Тут Йосиф Сліпий неточно вказує дату. Насправді ця Літургія відбулася в 1938 р.

Олександр Євреїнов (1877–1959) — католицький архиєпископ візантійського обряду, родом із Санкт-Петербурга. Виходець з дворянської родини, працював секретарем Російського посольства в Константинополі (1900–1906), а потім у Римі (1906–1909). В 1905 р. прийняв католицьку віру, у 1909 р. вийшов у відставку і вступив до духовної семінарії в Парижі, в 1913 р. висвячений на священика, у 1916–1921 pp. працював в Апостольській нунціятурі в Парижі, у 1925–1936 pp. був парохом російської католицької громади в Парижі, з 1936 — первоєрарх російських греко-католиків з осідком у Римі (єпископ Піонійський, а з 1947 — архиєпископ Парійський). Під час Другої світової війни очолював Папський комітет допомоги військовополоненим, а в 1947–1959 — Відділ іноземної преси при Державному секретаріяті. Помер у Римі 20 серпня 1959 р.