Йосиф Сліпий - Спомини

Як і кожне історичне джерело, “Спомини” не можна сприймати некритично. Усі факти та свідчення у них слід обов’язково верифікувати. І річ тут зовсім не в тому, що автор “Споминів” свідомо подавав якусь неправдиву чи спотворену інформацію. Іноді йому просто зраджувала пам’ять; іноді звичайна неуважність чи недогляд могли спричинитися до появи неточностей. А якщо врахувати, що спогади записувалися на слух, то зовсім не дивно, що в текст закралося багато неточностей, зокрема щодо імен та прізвищ, місць і часу подій. Надмірне довір’я та некритичне сприйняття автобіографічних оповідей предстоятеля УГКЦ в умовах, коли не було змоги перевірити його твердження, часами призводили до грубих помилок у дослідженнях та публікаціях про патріярха навіть його найближчого співпрацівника — владики Івана Хоми. Наприклад, в одній із своїх книжок “Йосиф Сліпий: Отець та ісповідник Української мученицької Церкви” він пише, що звільнення Сліпого сталося за рішенням Верховної Ради СРСР [31] Іван Хома. Йосиф Сліпий: Отець та ісповідник Української мученицької Церкви . Рим 1992, с. 121. . У фахівців-радянознавців відразу виникає сумнів, щоб таке питання взагалі виносилося на порядок денний Верховної Ради і щоб 750 депутатів з усього Радянського Союзу вирішували долю одного в’язня, навіть якщо він митрополит забороненої Церкви. Цю інформацію Хома взяв некритично із “Споминів” патріярха, де написано: “…прочитано мені акт, що Верховний Совєт звільняє мене від кари”. Насправді ж Йосиф Сліпий був звільнений рішенням не всієї Верховної Ради СРСР, а лише її Президії (у складі 37 осіб), як можемо пересвідчитися із документа про звільнення митрополита. Подібних неточностей та недоглядів можна ще віднайти багато. І такі помилки лише зайвий раз підтверджують, що всі факти слід ретельно перевіряти [32] Зауважені неточності ми намагалися виправити та прокоментувати у примітках. .

Окрім того, не варто забувати про свідому “мовчанку” Йосифа Сліпого про певні пережиття свого табірного періоду. Скажімо, архиєрей дуже скупо розповідає про те, як із ним поводилися слідчі на допитах, і ніколи й словом не обмовився, що його били чи катували, хоч у “Споминах” часто характеризує своїх слідчих як найгірших звірів, жорстоких, брутальних, неосвічених безбожників, безкультурних й аморальних простаків. Навіть більше, він розповідає про тортури та знущання слідчих над його співкамерниками-в’язнями, описує, в якому жахливому стані вони поверталися з допитів, але водночас ніде не говорить про те, що сам зазнавав такого ставлення з боку слідчих, що його били чи піддавали фізичним тортурам. Читачеві може здатися, що Сліпого, з огляду на його статус церковного достойника, трактували по-особливому і не застосовували до нього засобів фізичного насильства. Зі сторінок його спогадів складається враження, що допити митрополита зводилися до тривалих і виснажливих нічних бесід, на яких слідчі дозволяли собі хіба що кричати та шантажувати його словами. Однак це оманливе враження. Насправді маємо недвозначні натяки у його проповідях та виразні докази зі свідчень його співв'язнів, що Сліпий сповна відчув на собі всі методи фізичного насильства, характерні для радянської репресивної машини, що його зовсім не трактували по-особливому, що були і побої, і ламання костей (передусім руки) та інші тортури. Також деякі його пізніші соратники в Римі, що тісно співпрацювали з патріярхом, свідчили, що бачили знаки від тортур на його тілі. Те, що предстоятель УГКЦ вирішив мовчати про ці неприємні моменти ув’язнення або говорити про них лише натяками, мало свої вагомі причини, але зовсім не значить, що усього цього не було.

Чому патріярх Йосиф був такий неговіркий щодо табірного періоду свого життя і так вперто відмовлявся бодай трохи привідкрити завісу свого минулого? Вивчаючи життя патріярха та розмовляючи з людьми, яким у свій час доводилося доволі тісно співпрацювати та спілкуватися з патріярхом, вдалося встановити кілька причин такої постави. Серед об’єктивних обставин слід насамперед згадати ту домовленість, яка існувала між Ватиканом і радянський урядом і яка до певної міри зобов’язувала також і Йосифа Сліпого до дискретности й уникання негативних свідчень про СРСР. Окрім того, він і сам не бажав говорити нічого негативного про радянський уряд, бо ніколи не втрачав надії на повернення в Україну. Хтось може вважати таке бажання і плани утопічними, але Сліпий ніколи не відмовився від цієї думки, і ця надія жевріла, напевно, до кінця його життя. Яке виразне та настійливе було це бажання, може свідчити бодай той факт, що після звільнення та приїзду до Риму митрополит Йосиф ще кілька років поспіль, до 1969 p., не поспішав приймати громадянство Ватикану і щопівроку ходив до радянського посольства в Італії, щоб продовжити свій паспорт, виданий йому при виїзді з СРСР. А тому він добре розумів, що коли говоритиме забагато, не зможе отримати дозвіл на повернення в Україну. Негативні свідчення про Радянський Союз лише ускладнили б його становище і закрили б йому назавжди дорогу додому.