Роберто Савіано - Ґоморра

Через кілька днів після того як я став до роботи, Цзян переночував у квартирі. Він бездоганно розмовляв італійською, і його м’яке «г» більше нагадувало «V». Як у збіднілих аристократів, що їх Тото зображує у своїх фільмах. Цзян Чжу взяв собі християнське ім’я Ніно. Майже всі неапольські китайці, що мають ділові стосунки з місцевими мешканцями, беруть собі місцеві імена. Ця практика стала настільки поширеною, що вже не дивно почути, як китаєць представляється як Тонімо, Ніно, Піно або ж Паскуале. Ніно-Цзян не спав; натомість він цілу ніч сидів на кухні і дзвонив по телефону, одним оком позираючи на телевізор. Я вмостився в ліжко, але заснути не зміг: Цзян не вмовкав, а його мова була як автоматні черги, що проскакували крізь зуби. Він говорив, не вдихаючи, то була словесна асфіксія. Його охоронці щедро наповнили приміщення своїми кишковими газами; їхній солодкуватий сморід проникнув і до моєї кімнати. Мою огиду й обурення викликав не лише цей сморід, а й ті картини, що він їх породив у моїй уяві. Як гниють і перетравлюються в їхніх шлунках фаршировані млинці та китайський рис з різноманітними підливами та приправами. Решта мешканців уже звикла до цього. Якщо їхні двері зачинилися, то їм тільки й лишилося, що спати. Окрім сну для них не існувало нічого. Зате для мене не існувало нічого окрім того, що відбувалося за дверима моєї кімнати. Тому я пішов на кухню і всівся на стілець. Кухня — комунальна зона, а значить — частково і моя. Принаймні теоретично. Цзян припинив теревенити по телефону і почав куховарити. Смажити курчат. Мені на думку спали всілякі запитання, кліше, яких я хотів позбутися. Я заговорив про Тріаду — китайську мафію. А Цзян зробив вигляд, що його надзвичайно цікавить процес смаження курчат. Мені хотілося розпитати у нього про подробиці, принаймні символічні: я й не сподівався, що він візьме і зізнається у своїй приналежності до Тріади. Виходячи з припущення, що кримінальне розслідування передбачає точну й ретельну оцінку реальності, я продемонстрував свою обізнаність із китайською організованою злочинністю.

Цзян поставив своїх смажених курчат на стіл, сів і нічого не сказав. Не знаю, чи вважав він цікавим те, що я розповідав. Я так ніколи й не дізнався, належав він до Тріади чи ні. Цзян відсьорбнув трохи пива, а потім відірвав одну сідницю від стільця, дістав із задньої кишені гаманець, швиденько понишпорив у ньому і витягнув три купюри. Розгладивши їх на столі, він поставив на них склянку з пивом:

— Євро, долар та юань. Ось моя тріада.

Здавалося, Цзян говорив щиро. Жодної іншої ідеології, ніяких символів віри чи прагнення видертися нагору ієрархічною драбиною. Прибуток, бізнес, капітал. І більше нічого. Прийнято вважати, іцо рушій, який визначає певну динаміку, є потаємним і тому має породжуватися потаємною спільнотою: китайською мафією. Це — синтез, що вбирає в себе всі проміжні стадії, фінансові трансферти та інвестиції — все, що робить злочинну економічну організацію могутньою. Останні кілька років кожна комісія по боротьбі з мафією вказувала у своєму звіті на «зростаючу небезпеку китайської мафії», однак за десять років розслідування поліція спромоглася конфіскувати лише 600 тисяч євро в Кампо-Бізенціо поблизу Палермо. А також кілька мотоциклів та частину фабрики. Ніщо в порівнянні з економічною силою, здатною переміщати капітал на мільйони євро, про що не перестають писати американські економісти. І Цзян-бізнесмен з посмішкою дивився на мене:

— Економіка має вершину та дно. Ми розпочали на дні, а тепер добираємося до вершини.

Перед тим, як піти спати, Ніно-Цзян зробив мені пропозицію на наступний день:

— Ти рано встаєш?

— Коли як…

— Якщо завтра о п’ятій уже будеш на ногах, їдьмо з нами до порту. Можеш нам допомогти.

— У чому?

— Якщо маєш футболку з капюшоном, то не завадило б її вдягнути.

І більше нічого не було сказано. А я й не питав, бо горів бажанням узяти участь. Якби я поставив надто багато запитань, то Цзян міг би передумати і скасувати своє запрошення. На відпочинок лишилося всього-на-всього кілька годин, але я був надто збуджений та занепокоєний, щоб спати.

Рівно о п’ятій я вже був готовий і чекав унизу разом з іншими. То були двоє немолодих типів з північної Африки та один з моїх сусідів по будинку. Ми ввібралися до мікроавтобуса і вирушили до порту. Не знаю, чи далеко ми заїхали в самому порту, якими манівцями проїжджали: я заснув, прихилившись до вікна. Ми вийшли з авто біля якихось кам’яних брил; там була невеличка пристань, котра випиналася в море посеред високих скель, що утворювали ущелину. До пристані був пришвартований човен з великим двигуном. Він здавався надто важким для корми такого вузенького та довгого судна. З капюшонами на головах ми скидалися на членів якоїсь сміховинної реп-групи. Я думав, що капюшон був для того, щоб мене не можна було впізнати, а виявилося, що він — для захисту від крижаних бризок морської води, захист від пронизливого болю, що пульсує в скронях рано-вранці у відкритому морі. Один молодий неаполітанець запустив двигун, а другий сів за кермо. Мабуть, вони були братами — такі схожі були один на одного. Цзян з нами не поїхав. Приблизно через півтори години ми підпливли до судна. Мені здалося, що ми ось-ось наскочимо на нього. То був велетенський корабель. Задравши голову, я ледь побачив край фальшборту. У відкритому морі судна видають металеві скрипи, як повалені дерева. А також якісь глухі звуки, від яких з’являється бажання постійно ковтати слину, що стає солонуватою на смак.