Роберто Савіано - Ґоморра

Ми полишили море і подалися додому. Водій автофургона дав нам мінімум часу на висадку, бо йому треба було мерщій повертатися до порту, щоб узяти там нові коробки, нові товари. Коли я входив до ліфта, то ледь не зомлів. Знявши свою легку куртку з капюшоном, просякнуту потом та морем, я впав на ліжко. Не знаю, скільки ящиків я відніс і склав, але у мене було таке відчуття, що я розвантажив взуття для половини ніг в Італії. Я був такий заморений, наче тяжко пропрацював увесь день. А тим часом мої сусіди тільки-но прокидалися. Був ранній ранок.

У наступні дні Цзян став брати мене на свої бізнесові зустрічі. Здавалося, йому подобалося бути в моїй компанії, коли він займався щоденними справами або обідав. Я говорив або надто багато, або зовсім мало, і йому, вочевидь, подобалося і перше, і друге. Я спостерігав, як сіють і вирощують грошові зерна, як поле економіки залишають під паром. Ми їздили до Лас-Веґаса, території північніше Неаполя. Лас-Веґас — так ми звемо цю місцину з кількох причин. Як і Лас-Веґас та Невада, збудовані посеред пустелі, тутешні міські агломерати виростають неначе нізвідкіля. І щоб добратися до такого місця, треба перетнути цілу пустелю шляхів. Кілометри асфальту, широкі дороги, що мчать тебе звідси до автостради, до Рима, прямісінько на північ. Ці шляхи збудовані не для легковиків, а для важких вантажівок, для переміщення не людей, а одежі, взуття та дамських сумочок. Якщо їхати з Неаполя, то ці міста виникають нізвідки, немов посаджені в землю одне поза одним. Глиби бетону. Плутанина вулиць. Павутина доріг, в яку вплетені міста Казаваторе, Кайвано, Сант-Антімо, Меліто, Арцано, Пішінола, Сан-П’єтро-а-Патієрно, Фраттамажоре, Фраттаміноре та Ґрумо-Невано. Міста настільки невиразні та незначущі, що вони схожі на один гігантський метрополіс, де вулиці одного населеного пункту продовжуються в наступному.

Я сотні разів чув про місцевість біля Фоджії, що зветься Каліфоджія, південну частину Калабрії часто називають Калафрикою або ж Саудівською Калабрією, Сала-Консиліна перетворилася на Сахару-Консиліну, а неаполітанське передмістя Секондільяно неофіційно перейменували на Терцо Мондо, тобто Третій світ. Але оцей Лас-Веґас — це справжній Лас-Веґас. Упродовж багатьох років кожен, хто бажав спробувати щастя в бізнесі, вирушав туди. Щоби втілити свою мрію. Взяти кредит або гроші, сплачені по звільненні з роботи, і відкрити власне виробництво. Якщо вам щастило і ви вигравали, то вам випадала ціла фірма, і для збирання врожаю у вашому розпорядженні опинялися ефективність, висока продуктивність, швидкість, «кришування» та дешева робоча сила. Ви вигравали так само, як і в казино, ставлячи на чорне або червоне. Якщо ж ви програвали, то втрачали свій бізнес упродовж кількох місяців. Це ж Лас-Веґас. Тут не існує нормативних актів та регламентування, не існує економічного планування. Черевики, одіж та інший ширвжиток викидається на міжнародний ринок нелегально і потаємно. Міста не вихваляються цими дорогоцінними виробами: чим тихіше та потайливіше ці товари продукуватимуться, тим успішніше завойовуватимуть ринок. Роками цей регіон виробляв найкраще з італійської моди. А значить — найкраще у світі. Але він не мав клубів чи асоціацій підприємців, не мав центрів підготовки. Не мав нічого, окрім роботи, нічого, окрім своїх швацьких верстатів, маленьких фабрик, упаковок та відвантаженого товару. Нічого, окрім безкінечного повторення виробництва. Все інше було наносним, поверховим. Підготовка і навчання відбувалися безпосередньо за верстатом, а якість виробів компанії демонструвалася їхнім успіхом. Ні тобі фінансування, ні спеціальних проектів, ні стажування. Ринок — це все або нічого. Виграв або програв. Зростання зарплатні означало покращення житла та покупку наворочених авто. Але цей добробут не можна вважати спільним, колективним. Це багатство — вкрадене, забране у когось силоміць і притягнуте до вашої «печери» як здобич. Люди приїздили звідусіль і вкладали гроші у фірми, що виробляли сорочки, куртки, піджаки, рукавички, сумочки, капелюхи та гаманці для італійських, німецьких і французьких компаній. У 1950-х роках італійський Лас-Веґас припинив вимагати дозволів, офіційних контрактів та належних умов праці — і гаражі, сходові колодязі й комори перетворилися на фабрики. Але за останні роки китайська конкуренція призвела до руйнації підприємств, що виробляли товари середньої якості для середнього покупця. І не стало більше місця й часу для зростання професійної майстерності. Або ти відразу працюєш найкраще і найшвидше, або хтось інший змикитить, як зробити цю саму роботу іще швидше й іще краще. Багато людей опинилися за воротами. Власники фабрик зламалися під тягарем боргів та процентів. Багато з них накивали п’ятами, ховаючись від непосильного фінансового преса.