Роберто Савіано - Ґоморра

Коли я вперше побачив, як до причалу підійшло китайське судно, мені здалося, що я бачу продукцію з усього світу. Я втратив лік контейнерам, не зміг прослідкувати за кожним із них. Це, мабуть, звучить сміховинно: «збився з ліку», але це дійсно так. Числа були надто великі, і всі вони переплуталися у мене в голові.

У наші дні товари, що розвантажуються в Неаполі, є майже виключно китайськими — 1,6 мільйона тонн щорічно. Тобто ті, що реєструються офіційно. Принаймні ще мільйон тонн проходить крізь порт, не залишаючи по собі жодного сліду. У відповідності з даними Італійського митного агентства, 60 відсотків товарів, що прибувають до Неаполя, уникають офіційної митної інспекції, 20 відсотків митних декларацій не перевіряються, п’ятдесят тисяч партій товару — це контрабанда, 99 відсотків якої є китайською — і все це оцінюється в суму 200 мільйонів євро несплачених податків кожні півроку. Першими йдуть контейнери, котрі мають зникнути до того, як до них доберуться митні інспектори. Кожен контейнер ретельно нумерується, але багато номерів є ідентичними. Таким чином один проінспектований легальний контейнер «освячує» певну кількість нелегальних з тим самим номером. Те, що розвантажується в понеділок, може вже до четверга потрапити на продаж до Модени, Генуї чи вітрин магазинів у Бонні або Мюнхені. Здогадно, велика частина товарів з’являється в Італії начебто транзитом, але магія митниці робить цей транзит стаціонарним. У граматиці товарів для документів існує один синтаксис, а для комерції — інший. У квітні 2005 року Антишахрайський відділ Італійської митниці, котрий за збігом обставин одночасно розпочав чотири окремих операції, конфіскував 24 тисячі пар джинсів, призначених для французького ринку; 51 тисячу виробів з Бангладеш з позначкою «Зроблено в Італії»; 450 тисяч статуеток та ляльок включно з Барбі та Людиною-Павуком; а також 46 тисяч пластмасових іграшок — на загальну суму приблизно 36 мільйонів євро. Зовсім маленька порція товарів, яка проникла крізь неапольський порт лише за кілька годин. А з порту вийшла у великий світ. І так триває день за днем. Ці порції товарів стають дедалі більшими і перетворюються на потужний потік, що його забезпечує дійна корова комерції.

Порт відокремлений від міста. Він — як уражений інфекцією апендицит, який ніколи не переростає в перитоніт, але завжди присутній у череві прилеглого узбережжя. Немов напівпустеля, облямована водою та землею, але яка, здається, не належить ані воді, ані суходолу. Як викинута на берег земноводна істота, морський метаморфоз. Як новоутворення, що складається з бруду, сміття та різних уламків, що їх викинуло припливом на берег за багато років. Судна випорожнюють свої клозети та чистять трюми, випускаючи у воду жовту піну; моторні човни та яхти, відригуючи двигунами, викидають усе в сміттєву кабіну, що зветься морем. Ця болотиста маса утворює вздовж берегової лінії тверду кірку. Сонце творить над водою міраж, але поверхня моря блищить наче пластикові пакети зі сміттям. Чорні пакети. Затока схожа на пінисту поверхню кави в кавоварці, на гігантську ванну з рідким багном. Причал з його тисячами різнокольорових контейнерів здається непроникним кордоном: Неаполь оточений стінами вивантажених товарів. Та ці стіни не захищають місто, навпаки — це місто захищає стіни. Однак у порту немає цілої армії докерів, немає романтичної шпани. Зазвичай він уявляється сповненим руху, туди-сюди сновигають люди мальовничої зовнішності, вони часто розмовляють на підвищених тонах, чується чужа мова. А насправді ж тут панує тиша механізованої фабрики. Здається, що тут більше не залишилося людей, а контейнери, судна та вантажівки приводяться в рух якимось невидимим вічним двигуном. Він працює тихо і швидко.

Раніше я часто ходив до порту поїсти риби. Ні, близькість до води не означає вищої якості морської їжі в ресторані. Бо в своїх стравах я часто знаходив шматочки пемзи, пісок і навіть варені водорості. Молюсків ловили і відразу ж кидали прямісінько до каструлі. Як гарантію свіжості, як російську рулетку інфекції. Але сьогодні, коли всі вже звикли до смаку морепродуктів, вирощених на спеціальних фермах, коли кальмар смакує як курка, треба ризикувати, якщо хочеться відчути отой неповторний морський смак. А мені хотілося ризикувати. В портовому ресторані я спитав, чи можна десь орендувати житло.

— Не чув про таке, бо навколишні будинки зникають. Їх прибирають до рук китайці… — Поважний чолов’яга з іще поважнішим голосом царствено розсівся посеред кімнати. Кинувши на мене погляд, він вигукнув: — Однак дещо могло й досі залишитися!