Віктор Савченко - Павло Скоропадський — останній гетьман України

У 1921-му фінансові справи у гетьмана йшли добре й частину грошей він вкладав у політику. Тижнями у домі Скоропадських жили та харчувалися політики: В’ячеслав Липинський, Дмитро Дорошенко, Олександр Скоропис-Йолтуховський, Василь Степанківський (керівник українського пресового бюро в Лозанні).

Липинський у 1920-х тяжко хворів та часто лікувавсь, і йому були конче необхідні кошти, що міг дати Скоропадський. До того ж пан В’ячеслав був схильний до спиртного і витрачав чимало грошей на шнапс.

Степанківський мав добрі зв’язки у німецьких урядових колах і намагався зв’язати Скоропадського з міністром закордонних справ Німеччини. Саме Степанківський познайомив Павла Петровича з колишнім секретарем німецького посольства у Лондоні фон Шубертом.

Скоропис-Йолтухівський вживав певних заходів для заснування Комітету допомоги українським полоненим під керуванням гетьмана. Він розвинув діяльність, використовуючи для цього свої колишні контакти як голови «Спілки визволення України». Скоропадський намагається залучити для досягнення своїх цілей полонених українців (колишніх солдатів і офіцерів російської армії), що затримались у Німеччині ще з років Першої світової війни. Таких полонених налічувалося до 10 тисяч осіб. Але представник українського «Червоного Хреста» доктор Матюшенко намовив представників полонених передати справу опіки над полоненими і всі надані фонди комітетові «Червоного Хреста». Скоропадський так і не зміг добратися до фондів і до керівництва полоненими.

Усім українським дипломатичним представництвам за кордоном наказувалося стежити за гетьманцями та «без розголосу» паралізувати всі їхні заходи. В той же час дипломати-розвідники УНР звітували Петлюрі: «…плани Скоропадського, незалежно від того, у якій ступені вони зв’язані з німецькими планами, при сучасній ситуації не мають за собою на німецькому ґрунті нічого такого, що можна б вважати безпосередньою небезпекою для УНР зовні…», але «…праця Скоропадського все-таки шкодить у деякій мірі урядові УНР у його змаганнях вести близькі стосунки в Західній Європі».

Еміграційна ліва газета «Україна» (групи Винниченка), що виходила у Відні, поширюючи чутки та відверті наклепи, вела брутальну кампанію проти Вишиваного та Скоропадського.

Протягом 1921 року «Український союз хліборобів-державників» створює гетьманські організації у Польщі, Румунії, Болгарії. Скоропадський і Степанківський намагалися зацікавити «гетьманською ідеєю» англійський уряд, вплинути на нього на користь Скоропадського та через посередництво Англії дістати від Румунії дозвіл і допомогу в утворенні на румунській території збірного пункту для міфічних військ Павла Петровича. Скоріш за все від Англії Скоропадському потрібні були гроші, а можливо, і підтвердження його статусу.

За даними української місії УНР у Бухаресті, П. Білопольський (засновник гетьманської організації у Румунії) намагався передати румунському уряду меморандум про діяльність гетьманців у Румунії. Місія УНР вживала заходів, аби не допустити їхніх зв’язків із румунськими урядовцями, і, відмовивши гетьманцям «в українській візі», вимагала їхньої висилки з країни.

Частина української еміграції у СІЛА прихильно прийняла гетьманську ідеологію, створивши 1924 року гетьманську «Українську січову організацію Америки», або «Гетьманську Січ» (організатор — Осип Назарук), що проголосила про своє підпорядкування Скоропадському. Успіх гетьманського руху у CULA пояснюється тим, що частково спонсорував американських гетьманців мільярдер Генрі Форд. 1936 року січові організації змінили назву на «Українську гетьманську організацію». Гетьманський рух поширився серед українців Канади, Австралії, Південної Америки. Організації гетьманців постали в індустріальних центрах Америки: Нью-Йорку, Чикаго, Детройті.

Вже у 1930-ті роки Скоропадський поширював інформацію та фото у європейських газетах про свій «літунський флот» у США та численні легіони своїх прихильників у США та Канаді.

1921 року дипломати петлюрівської УНР проводили переговори з репараційною комісією, що була створена Паризькою мирною конференцією, та з урядами Німеччини, Австрії, Угорщини про визнання УНР правонаступницею Української Держави Скоропадського та повернення австро-угорськими та німецькими банками грошових коштів із депозитів Української Держави до банківських рахунків УНР. За ці гроші воював і Скоропадський. Але ні він, ні Петлюра грошей так і не побачили…