народ Російський - Російські казки

Василина все терпіла покірно і з кожним днем усе гарнішала та повнішала, а тим часом мачуха з дочками своїми худли й марніли од злості, хоч вони завжди сиділи, склавши руки, як барині. Як же це робилося? Василині допомагала її лялечка. Без цього де вже ж дівчинці впоратися з усією роботою! Зате Василина сама, було, не їсть, а лялечці все ж лишить ласий шматочок і ввечері, коли всі вкладуться, вона зачиниться в комірчині, де жила, і пригощає її, приговорюючи: «Візьми, лялечко, поїж, мого горя послухай! Живу я в домі у батенька, не бачу собі жодної радості; зла мачуха жене мене зі світу білого. Навчи ти мене, як мені бути і жити і що робити». Лялечка поїсть, а потім і дає їй поради і втішає в горі; а вранці всю роботу переробить за Василину; та тільки відпочиває в холодочку і рве квіточки, а в неї вже і грядки прополоті, і капуста полита, і вода наношена, і піч натоплена. Лялечка ще й покаже Василині траву від засмаги. Добре жилося їй з лялечкою.

Минуло кілька років; Василина виросла і стала відданицею. Усі парубки в місті сватаються до Василини, а на мачушиних дочок ніхто й не гляне. Мачуха злиться ще дужче і всім нареченим відказує: «Не віддам молодшої поперед старших», а випровадивши парубків, бійкою зриває зло на Василині.

Якось купець мусив поїхати з дому надовго в торгових справах. Мачуха перейшла жити в інший дім. Біля цього дому був темний ліс, у лісі на галявині стояла хатинка, а в хатинці жила баба-яга; нікого вона від себе не відпускала і їла людей, як курчат. Перебравшись на новосілля, купчина раз у раз посилала по щось у ліс ненависну їй Василину, однак та завжди поверталась додому благополучно: лялечка підказувала їй дорогу і не пускала близько до хатинки баби-яги.

Настала осінь. Мачуха роздала трьом дівчатам вечірню роботу: одну змусила мереживо плести, іншу — панчохи, а Василину — прясти. Загасила вогонь в усьому будинку, лишила одну свічку там, де працювали дівчата, а сама спати лягла. Дівчата працювали. От нагоріло на свічці, одна з мачушиних дочок узяла щипці, щоб поправити світильник, та натомість, за наказом матері, ніби ненароком, і загасила свічку.

— Що нам тепер бути? — говорили дівчата. — Вогню немає в усьому будинку, а робити треба. Слід збігати по вогонь до баби-яги!

— Мені від шпильок світло! — сказала та, що плела мереживо, — я не піду.

— І я не піду, — сказала та, що плела панчоху. — Мені від шпиць світло!

— Тобі по вогонь іти, — закричали обидві. — Йди до баби-яги! — і виштовхали Василину зі світлиці.

Василина пішла у свою комірчину, поставила перед лялечкою приготовлену вечерю і сказала:

— Візьми, лялечко, поїж та горя мого послухай: мене посилають по вогонь до баби-яги; баба-яга мене з’їсть!

Лялечка поїла, і оченята її заблищали, як дві свічки.

— Не бійся, Василинонько! — сказала вона. — Іди куди посилають, тільки мене завжди тримай при собі. Тоді з тобою нічого не станеться у баби-яги.

Василина зібралась, поклала лялечку свою в кишеню і, перехрестившись, пішла до темного лісу.

Іде вона і тремтить. Раптом скаче повз неї вершник: сам білий, вбраний у біле, кінь під ним білий, і збруя на коні біла — надворі стало світати.

Іде вона далі, аж скаче інший вершник: сам червоний, вбраний у червоне і на червоному коні — стало сходити сонце.

Василина пройшла всю ніч і весь день, тільки наступного вечора вийшла на галявину, де стояла хатинка баби-яги. Огорожа навколо хатинки з людських кісток, на огорожі стирчать черепи людські з очима; замість дверей біля воріт — ноги людські, замість засувів — руки, замість замка — рот із гострими зубами. Василина заціпеніла від жаху і стала як укопана. Раптом знову їде вершник: сам чорний, вбраний у все чорне і на чорному коні. Під’їхав до воріт баби-яги і зник, ніби крізь землю провалився — настала ніч. Однак темінь тривала недовго; в усіх черепів на паркані засвітилися очі, і на всій галявині стало світло, як за білого дня. Василина тремтіла від страху, та, не знаючи, куди тікати, стояла на місці.

Скоро почувся з лісу страшенний шум: дерева тріщали, сухе листя шелестіло; виїхала з лісу баба-яга — у ступі їде, товкачем поганяє, мітлою слід замітає. Під’їхала до воріт, зупинилася і, обнюхавши навколо себе, закричала:

— Тьху-тьху! Руським духом пахне! Хто тут?

— Це я, бабусю! Мачушині дочки прислали мене по вогонь до тебе.

— Добре, — сказала баба-яга, — знаю я їх, спершу поживи і попрацюй у мене, тоді я дам тобі вогню; а якщо ні, то я тебе з’їм!