Олександр Фільц-Павенцький - Історичні Буйди Львова. Філософські казки. Двірнича Cпілка (збірник)

Отож, знищивши притулок Роберта Домса, а з ним усі модерністичні починання у Львові, совєти, не відаючи, що натворили, заклали доленосний фундамент ідейного руху, який врешті-решт їх і поховав.

На той час Дездемон виглядав кремезним фраєром, і на вигляд йому було за п’ятдесят. Сям-там на його тілі були порозкидані сліди бувалого красеня, і він цим пишався. Насправді нещодавно йому виповнилось шістдесят, отож зовнішність його співпадала з його позірною моложавістю – мабуть, тому, що неприховувана фраєруватість його душі іноді бувала надмірною. Він виріс та виховався у типовій сім’ї, прибазарного району і батька свого не знав. Той, аферистичний потомок зубожілого шляхтича, нібито утік в Канаду ще перед війною через звинувачення у намірах скоювати сексуальні збочення. Мати Дездемонова, миловидна та округла заручниця долі, була уособленням пожадливих страждань і походила з давньої родини інтелігентів, схибнутих на творчості Леопольда фон Захер-Мазоха. Вона страждала мрійливо та самовіддано, щойно випадала нагода, а позаяк вільного часу для будь-чого іншого їй не вистарчало, то маленький Дездемончик розвивався, як бадиллячко під копитами великої рогатої худоби. Років з шістнадцяти за ним числились дрібні шахрайства, доведення до істеричного припадку медсестри у лікарні Шептицького, аморальне обмацування кондукторки трамвая № 12, випадки брутального ексгібіціонізму на Високому Замку перед цнотливими теличками, жорстоке вбивство двох сусідських кріликів, а крім того – усіляке інше свавільне життя.

Однак успадкований езотеризм його натури та міські традиції взяли своє, і дорослий та статечний Дездемон не міг далі залишатися натуральним фраєром (а з німецької це – нежонатий претендент на осімейнення). Він зустрів Отелу. Першу красуню району. Одразу ж їхні серця запалали, наче два міфічних бенгальських вогні серед буденної мряки. Йдучи незримими слідами Роберта Домса, Дездемон і красуня Отела закрутили такі страсті-мордасті, що незабаром набули слави найжагучішої пари далеко за межами рідного Львова. Принагідно вони оженилися, здобулися на власне помешкання навпроти Краківського базару і зажили сподіваннями на тихе, сумирне та безтурботне майбуття.

Треба, однак, сказати, що про Отелу відомо дещо більше, ніж про фатальну коханку Роберта Домса. Років з дванадцяти Отела користувалась заслуженою репутацією німфетки, і про неї розгулювали гучні легенди не лише на обочинах площі Ринок, але навіть на Левандівці. Ходили і такі плітки, начебто Отелиній матері циганка з Підзамча нагадала, що її доня-красуня покладе свою молодість на олтар слави, але який і коли – не сказала. Отож Дездемон, зустрівши Отелу шістнадцятирічною, сподівався, що вдасться йому виплекати з Отели жінку вірну і терпеливу і що отим олтарем слави для неї буде він сам. А що вдарило йому тоді шістдесят, то доля їх, без зайвих сумнівів і усілякого психоаналітичного туману, була їм написана наперед. Лише вони самі цього не усвідомлювали, бо ані в школі, ані будь-деінде не вчились, жодних книжок не читали, а відтак класичних сюжетів – не відали.

Отелі життя з Дездемоном, як не дивно, подобалось. Вона сиділа вдома, готувала себе до зустрічей з Дездемоном, мріючи про спільні з ним вечори та плекаючи свою засмаглість у промінні кварцової лампи, яку недавно Дездемон вкрав у фізіотерапевтичному кабінеті. До того ж вона була ще й практичною жінкою і тому дітей не народжувала, аби надарма не псувати шкіри та інших частин свого чаруючого тіла. Дездемон працював як віл і забезпечував усі примхи коханої дружини. Вони вірили одне одному беззастережно, і, поговорювали, – не було людей, щасливіших за них.

Проте злий та заздрісний фатум не бажав пробачити їм такого безтурботного щастя. Того трагічного вечора Дездемон ледве притягнув ноги: давався взнаки артрит, та й зловживання юних літ не минули безслідно. До того ж після численних травм голови він ставав усе нестриманішим та дратівливішим.

Отела мило йому всміхнулась, але цього дня такий знак уваги Дездемона обурив, бо йому привиділося щось «кривувате» не лише в усмішці коханої, але й у її морально-естетичній поставі. Якась зловісна думка промайнула між півкулями його мозку, він буркнув щось неґречне, від чого Отела затопила себе гіркими сльозами, кинувши на підлогу шкарпетки Дездемона, що їх вона якраз церувала. Зрештою, нічого іншого вона й не вміла, а тому Дездемонові врешті-решт стало її шкода, що вона так нестямно плаче. Він запросив її повечеряти; вони випили пляшку горілки і сіли дивитися кіно по телевізору через велику лінзу, тиждень тому «роздобуту» Дездемоном у знайомих з «Електрона». І це був їх останній вечір разом.