Олександр Фільц-Павенцький - Історичні Буйди Львова. Філософські казки. Двірнича Cпілка (збірник)

Ще за часів Святославового князювання (додамо від себе, що було це у другій половині Х століття), зрозумівши, що не здолати їм Візантій, полюбили бояри не лише торгувати, а ще й потішити плоть і душу у найбагатшому місці з найбагатших – у самому серці Константинополя. Сюди, на лівий берег затоки, від злих очей захованої між горбами, а від ворогів – перечепленої грубезним ланцюгом, збиралися багатства з усій кінців ойкумени. Недарма імператори візантійські, а до них іще греки, оберігали цю затоку як запоруку процвітання. І називали її заслужено – Золотим Рогом. А купці зівсюди, що з ними втішалися бояричі руські, услід за простим людом, що усім їм прислужував, називали цю затоку за старим звичаєм персидських купців – „HALIC’“. Бо так межи собою люд іменував те місце, а не інакше (прим. автора – воно й тепер називається – Галіч, і у нинішньому Стамбулі табличку з назвою затоки Золотого Рогу знає кожен). Коли ж княжі пасинки і бояри, котрих погнали з Києва, шукали собі іншого пристанку, то знайшли вони перед самими Карпатами неприступний верх, а перед ним широку долину. Верх той омивав Дністер, а саме місце нагадувало криву затоку Золотого Рогу. Поставили вони тут мури могутні, а в них град стольний. Лише назвати не знали як. Бо хотіли мати не тільки силу і багатство, але й славу – та таку, що затьмарить усі інші міста руські, а рівною стане самому Константинополю. Тоді-то й згадали про ГАЛІЧ, що то ЗОЛОТИЙ РІГ візантійський, знаний ще з прадавніх часів персько-грецьких воєн, – імператорська ознака багатої могутності. Так і назвали вигнані з Києва княжичі своє новозбудоване місто.

Один із родовитих потомків, Ростислав, – той самий, якого вигнали брати, – з трьома синами своїми перенесли стольний град князівства у Галіч, а онук його Ярослав Осьмомисл укріпив володіння, і постало князівство врівень з Київським. Саме ж князівство перебрало назву від граду столичного, бо кращої собі бажати і не могло. Відтепер слава князівства – ЗОЛОТОРОГОГО – почала примножувалася серед сусідства незмірно.

Коли ж прийшли владарювати у Галіч Рюриковичі з коліна Романовичів, то князя Данила коронували на престол, і стали західні землі руським королівством із рогами, щоправда золотими. Ймення се уславило себе навіки у війні з монгольським ігом: бо лише Золотим Рогам стало сили спинити навалу Золотої Орди» (Manuscripta Haliciensia, A.D. MMIV).

Postscriptum secundum : Відтак, шановні читачі, розважайте добре і знайте, що істерична істина непереможна. Про нас же, золоторогих пежофілів, думайте собі тепер як хочете. Одного лиш не думайте: що до написаного можна ставитися будь-як, чи ніяк взагалі. Бо таке взагалі – неможливе.

З міста Пежо, 2012 р.

Міста із давнини виглядають непідробно старезними, і зовсім не з тієї причини, що нема кому їх поновити. Бо поновити так-таки й нема кому. Але, блукаючи серед каменів, обтесаних часом, і серед часу, затесаного у камені, починаєш розуміти, що справжня історія жодного оновлення не потребує. Історичні сценарії таких міст плодять самі себе. Про деякі з них, забуті львів’янами, надійшов час нагадати. Принагідно спімнемо, що почерпнуті вони із розповідей пані Гені, яка знала про колишній Львів геть усе – навіть і те, чого не відали ані архіви, ані хроніки. На жаль, вже давно її нема, тож доводиться покладатися на сказане.

В одному із заблудних місць підземного Львова у квітні 1789 року було закладено поминальне кафе під назвою «Locus omnius condolentis – Atributum Leopoli» або скорочено – «LOCAL». Місцина ця набрала одразу ж гучності завдяки назві та містичному флеру – і небезпідставно. Побувати у поминальній атмосфері заради самої поминальної атмосфери стремів усяк, а найперше заможні гості Львова зі світових столиць. Замовляли місця заздалегідь, листами й усно, отож, слово «ЛОКАЛЬ» швидко і натурально увійшло в ужиток, розповсюдившись у Австрії та Франції – спочатку, а відтак – всіма закутками Європи. Авжеж, словом «локаль» сьогодні не здивуєш вже нікого, і воно, втративши свій первинний містичнуватий присмак, прижилося, розплодилося і стало банальним. Шкода лише, що такою долею грішить чимало починань, породжених Львовом і не пом’янутих найперше ним же.

Та менше з тим. Кафе-локаль «Поминальне» проіснувало 125 років з великими перервами: воно то відкривалось, то засинало не раз – аж до загибелі Австро-угорської цивілізації; з нею ж воно пішло у небуття. Що сліди його намагались відшукати окремі шукачі пригод сумнівного штибу – це правда. Але слід сказати, що кафе-локаль «Поминальне», як величні піраміди чи перуанський пупець світу в Куско, наміцно затаїло свою містичну силу, віднайти яку таки не вдалося. Здається, єдина літературна згадка про нього зашифрована в есеях Антонія Павенцького, ніколи не публікованих, аде випадково знайдених пані Геньою при перегляді фамільних архівів.