Олександр Фільц-Павенцький - Історичні Буйди Львова. Філософські казки. Двірнича Cпілка (збірник)

Там була описана історія дорадника короля Данила Золоторогого (Галицького), для якого він (цей дорадник), на ім’я Афанізій, виготовив герб для нового столичного міста. Але він, Афанізій, вчасно дізнався про приховані наміри короля Данила. Той задумав знищити свого радника, щойно печатки з гербом нової столиці будуть у його королівських руках, – аби ніхто не знав, хто насправді був володарем імені міста. І тоді він, Афанізій, утік так далеко і заховав себе так надійно, що жодна королівська сила ні могутнього Данила, ні його лінивого сина Лева не змогла його досягти. З собою він забрав обидві печатки, які відновити у їхній первозданній красі і величі ніхто не зміг.

Оселився він на півдні Франції, перейменував себе в Абеля, а родове прізвисько прийняв таке, аби печатка засвідчувала його шляхетне походження, – PEUGEOT. А що слово це легко читалося на французький манір, а саме ПЕЖО, то цим усі недоречності його появи у маленькому середземноморському містечку вичерпувались і не викликали ні у кого зайвого зацікавлення. Відтак, з цього часу родина, яку заклав Афанізій-Абель Пежо, стала французькою, поховавши у собі значно ширшу і глибшу історію, котру нікому не можна було зрадити.

Postscriptum primum : лише у далекому XX столітті іменита фамілія Пежо прославила назву нашого міста по усьому світу, навіть серед тих, хто про наше місто не мав ані найменшої гадки.

Отож, беручи до уваги віднайдений документ, сьогодні, хоча й із запізненням на довгі століття, маємо усі підстави покладатися на відновлену справедливість. А полягає вона у тому, що усяка істерична колізія значно багатша на таємниці і що випадковостей вона не любить. Ба більше: лише тепер ми могли б з вами зрозуміти, здавалось би, зовсім нез’ясовану для Львова експансію, яка наводнила наприкінці минулого століття наше місто. Йдеться звісно ж про маршрутні таксі «ПЕЖО» – символ новітніх часів та економічних перетворень початку ІІІ тисячоліття, названі серед людей любовно «Пижиками».

Місто Пежо, 1256–2012 рр.

«…Коли княжі зародки Русі, маючи пишні та багатющі землі, почали їздити у Візантій і коли узріли вони, яка розкіш правує тут, то забажали вони і собі возвеличити свої убогі поселення, аби тим прославити й себе. А що іншого вміння для самозвеличення, окрім війни, вони спочатку не мали, то року 860 на чолі з Аскольдом, а потому ще й за Олега та Ігора ходили спільним походом на Константинополь (так уже тоді називався Візантій, а нині – це Стамбул). Думали вони, що візьмуть там війною дорогі оздоби та знаки імператорської влади, а з ними й велич наймогутнішої столиці прийде у їхні князівства. Але сили княжичам-русичам на те не стало. І тоді вирішили вони, як мужі хтиві до слави, будувати самі. Та так, аби міста їхні не гіршими були, а ще кращими за Константинополь.

Відтоді на горбах Славутича (себто Дніпра) почав виростати стольний град, заснований Києм і його спритними родичами. Коли Київ-град став багатим, хитромудрі Рюриковичі привезли з Константинополя царевну Марію і оженили на ній молодого княжича Всеволода, сина Ярослава Мудрого. Тим став Київ стольним градом у рівень з іншими, і назва його стала відомою повсюдно.

А на землях західних, що пролягли аж до моря, зневажений Всеволодом київським та його братами, Ростислав, четвертий онук князя Ярослава, заснував своє могутнє князівство і переніс його столицю у Галіч. Так він зробив, аби відомстити за своє вигнання з Києва. Бо не лише стояв Галіч доладно над Дністром, а мав ще славнішу, аніж Київ, назву. Те знав Ростислав од свого діда Ярослава, названого Мудрим. Той, у свою чергу, розповідав своїм онукам усілякі історії великокняжого роду, а серед них одну, вельми прецікаву. І от яку.