Джеймс Метью Баррі - Пітер Пен = Peter Pan

Найбільше русалок опиняється в лагуні, коли народжується новий місяць, тоді вони збираються там і видають дивні, жалібні звуки. Але в ці години лагуна небезпечна і смертельна, про це обов’язково треба пам’ятати. Венді взагалі жодного разу не бачила лагуну при місяці. Не тому, що боялася, що Пітер не зможе захистити її від якоїсь небезпеки, а тому, що твердо дотримувалася режиму, за якого всі зобов’язані о сьомій годині бути вже в ліжку.

Вона часто бувала в лагуні, проте в сонячні дні після дощу, коли русалок там збиралося аж надто багато, щоб гратися з бульбашками. Бульбашки різних кольорів веселки виникали з води і здіймалися, як кульки, коли русалки, грайливо б’ючи своїми хвостами, намагалися триматися всередині веселки, поки бульбашки не лускали. Їхньою метою було зависати на краєчку веселки, для цього було дозволено користуватися і руками. Іноді цілий десяток таких забав міг відбуватися в лагуні водночас, і це мало доволі привабливий вигляд.

Але цієї миті діти, які намагалися приєднатися до них, були змушені бавитися окремо, бо русалки відразу ж зникали. Проте у нас є докази того, що вони таємно спостерігали за порушниками і часто переймали собі дитячі ідеї. Джон винайшов новий спосіб потрапляння в бульбашку, з головою, а не рукою, і русалки прийняли його. Це була ще одна ознака того, наскільки Джон поринув у Ніколандію.

Крім цього, ставалося достатньо, щоб побачити, що дітям достатньо відпочити на скелі впродовж півгодини після обіду. Венді спонукала їх робити так, і це мало бути справжнім відпочинком, навіть якщо їжа була несправжня. То ж вони лежали собі на сонці, а їхні тіла виблискували в його променях, в той час, як дівчинка сиділа поруч і пильно за ними наглядала.

Того дня вони всі опинилися на Скелі Потопельників. Скеля ця була розміром не набагато більша за їхнє велике ліжко, але, певна річ, вони вже знали, як займати зовсім мало місця. І вони дрімали або, принаймні, лежачи із заплющеними очима, часом нагороджуючи один одного щипками, коли вважали, що Венді не бачить.

А вона була дуже зайнята шиттям.

Маленькі баранчики побігли по воді, сонечко сховалося, по воді прокралися тривожні тіні, і вода раптово охолола. Венді вже не могла бачити, щоб засунути нитку в голку, і коли вона глянула вгору, то лагуна, завжди така весела, стала грізною та недружньою.

Вона знала, що ніч ще не настала, але було так темно, як справжнісінької ночі. Ні, це було гірше за ніч. Щось ще не настало, але цією темрявою і тремтінням попереджало, що скоро з’явиться. Що ж це було?

Пригадалася купа страшних історій, які вона чула про Скелю Потопельників, як злі капітани висаджували на ній моряків і залишали їх там тонути. І вони топилися на ній під час припливу, бо тоді опинялися зануреними у воду.

Звісно, їй би краще розбудити дітей. І не тільки тому, що насувалося щось незнайоме. А тому, що вже було досить їм спати на скелі, ставало прохолодно. Але Венді була недосвідченою матір’ю. Їй здавалося, що коли вже встановили правило спати півгодини після обіду, то треба цього правила суворо дотримуватися. І хоча страх був на її боці, мамі хотілося почути голоси хлопчиків, та вона не стала будити їх. Навіть коли почула приглушений звук весел, хоча її серце затріпотіло, дівчинка все одно не будила дітей. Вона стояла над ними, щоб оберігати їхній сон. Хіба це не хоробрий вчинок Венді?

На щастя, один із хлопців відчував небезпеку, навіть коли спав. Пітер схопився, сну в нього наче й не було, і він тут же розбудив усіх інших.

Він застиг нерухомо, приклавши одну руку до свого вуха.

– Пірати! – закричав він.

Усі присунулися до нього ближче. Дивна усмішка заграла на обличчі Пітера, і Венді, побачивши її, сіпнулася. Коли ця посмішка з’являлася на обличчі цього хлопця, ніхто не смів звертатися до нього з жодним запитанням, все, що вони могли зробити, бути готовими коритися. Пролунав наказ гострий і проникливий, всі мовчки чекали цієї команди:

– Пірнай!

У повітрі замиготіли ноги, і за мить лагуна виглядала зовсім пустельно. Скеля Потопельників самотньо височіла посеред грізної води, ніби її саму прирекли на загибель.

До берега причалив човен. Це було піратське суденце, в якому пливли троє – Сміхун і Старкі, а третьою була не більше і не менше, як Тигрова Лілія. Її руки та ноги були зв’язані, і вона знала, яка доля її чекає. Індіанку хотіли залишити на камені до скону, такий кінець був навіть страшнішим, ніж смерть у результаті пожежі чи тортур, бо про це не було написано в книзі її племені, тому дівчина не знала, як через воду потрапити в щасливі мисливські угіддя пращурів. Проте її обличчя залишалося незворушним, бо Лілія була донькою вождя і мала намір прийняти смерть із гідністю.