Джеймс Метью Баррі - Пітер Пен = Peter Pan

Але треба, щоб усе було за розміром, тому Пітер вимірював кожного не менш ретельно, ніж коли б хотів пошити їм костюм. Єдина відмінність полягала в тому, що одяг шиють, щоб допасувати до вас, а тут ви мали бути такими, щоб пасувати до дерева. Зазвичай це вдається доволі легко. Як можна носити забагато одягу або замало, так і якщо ви опиняєтесь у вибоїстих, незручних місцях, то можете знайти й дерево неправильної форми, однак Пітер робить ще якісь дії, і після цього ви стаєте такими, як треба. А вже коли пасуєте, то значна увага приділяється техніці спуску, і саме це, як виявила Венді для свого задоволення, гуртувало всю сім’ю просто ідеально.

Венді та Майкл здолали свої дерева з першої ж спроби, а Джон мусів ще трохи повправлятися.

Через кілька днів тренувань вони вже могли легко підійматися та спускатися. І вони палко полюбили їхню оселю під землею, особливо Венді. Там була одна велика кімната, так усі житла треба робити, з підлогою, з якої можна було б викопати хробака, якщо хочете податися на риболовлю, на цій підлозі також росли великі гриби чарівних кольорів, які використовували, як ослінчики. Деревце Некація щосили намагалося прорости в центрі кімнати, але щоранку вони пиляли стовбур до одного рівня з підлогою. Коли надходив час пити чай, воно виростало приблизно на два фути, і тоді вони клали на нього двері, так виходив стіл. Але як тільки чаювання закінчувалося, загублені спилювали деревце знову, і в кімнаті тоді ставало достатньо місця для ігрищ. У кімнаті був величезний камін, до якого можна було доступитися з будь-якої частини кімнати, якби вам запраглося запалити його. Через нього Венді натягнула мотузки, виготовлені з волокон, на яких вона розвішувала білизну. Ліжко на день підіймалося, прихилялося до стіни, а ввечері, рівно о пів на сьому, воно опускалося і займало майже половину кімнати. Й усі хлопчики спали в ньому, крім Майкла, лежачи, як сардини в бляшанці. Існувало суворе правило перевертатися на інший бік тільки за командою всім водночас. Майкл також мав би там спати, але Венді вважала, що у неї має бути хтось маленький. Ви ж знаєте, які ті жінки, тому для Майкла до стелі підвісили кошик.

Інтер’єр в оселі був простий і невибагливий, але він разюче відрізнявся від того, що якесь ведмежатко могло б учинити в такому підземному обійсті за таких же обставин. Та була одна ніша в стіні, не більша за пташину клітку, що слугувала особистими апартаментами Тінкер Белл. Вона відокремлювалася від загальної кімнати тоненькою фіранкою, бо Тінк була дуже вередлива і завжди мала потребу чепуритися при роздяганні чи одяганні. Жодна жінка, навіть велика, не могла б отримати вишуканіший салон, роздягальню та спальню в одному приміщенні. Тапчан, як вона завжди його називала, був справжнім ложем, на масивних ніжках. Колір постільної білизни змінювався залежно від того, які квіти розцвітали в цю пору року. В її дзеркалі жив Кіт у чоботях, а таких меблів зараз залишилося лише три взірці, відомі з казок. Рукомийник аж виблискував й обертався, креденс походив із часів Карла VI, а килим був найкращий, з раннього періоду Марджері та Робіна. Був там ще й чарівний світильник, про людське око, звісно, адже вона сама освітлювала своє житло. Тінк дуже зневажала всю обстановку в оселі хлопчиків, утім, можливо, й її кімнатка, хоча й гарна, виглядала достатньо пихато, як високо задертий носик.

Мені здається, що все це особливо вабило Венді, адже ці хлопчики були тільки її, тому це допомагало їй так багато зробити. Бувало, що цілими тижнями, за винятком церування панчіх вечірньої пори, вона не підіймалася нагору. Багато часу забирало готування їжі, це я можу підтвердити, бо сам засунув ніс у горщик, і навіть якби нічого не було в ньому, навіть якщо б не було самого горщика, мама мала нагодувати всіх. Ніколи не було відомо точно, буде це реальна їжа чи лише вдавана, все це залежало від примхи Пітера: він міг їсти так, ніби це було частиною гри, а міг наминати так, що його могло знудити (так напихався їжею), таке стається з більшістю дітей, і це краще, ніж щось інше. Це ще одна річ, про яку варто згадати. Уявне було настільки реальним, що під час їжі ви могли відчувати її форму і навіть смак. Звісно, таке треба було спробувати, але ви й були змушені наслідувати його приклад, навіть якщо були вже занадто гладкі для свого дерева, і навіть не сподіваючись, що вам дозволять поїсти.

Улюбленим часом доби для Венді був час для шиття і церування після того, як усі діти вже вляглися. Тоді, як вона казала, мама могла б перевести подих. І вона захоплювалася створенням нових речей для своїх дітей, ставила подвійну латочку на коліна, бо вони всі мали найбільше клопотів із колінами.