Джеймс Метью Баррі - Пітер Пен = Peter Pan

І миттю опинився на підлозі.

– Привіт, – повідомив хлопчик. – Я вже тут.

Майкл також схопився, наче сну й не було, ніби він і не лягав. Але Пітер раптом зробив їм знак замовкнути. Обличчя присутніх стали жахливо напружені, так діти намагалися вловити звуки з дорослого світу. Начебто стояла мертва тиша. Буцімто все гаразд. Ні, стривайте. Все було не так. Нена, яка відчайдушно гавкала весь вечір, раптом принишкла. Саме цю тишу вони і вловили.

– Гасіть світло. Ховайтеся! Хутко, – скомандував Пітер, вчасно беручи на себе командування усією пригодою.

Коли в спальню увійшла Ліза, тримаючи Нену за нашийник, кімната здалася їй такою, як завжди, дуже темною, й якщо прислухатися, то можна було почути, як сопуть трійко янголяток уві сні. Вони справді майстерно імітували це, але біля вікна, сховавшись за фіранками.

Ліза була сердита, бо збивала вершки для різдвяного пудингу на кухні, трохи закалякана ним, навіть із родзинкою на щоці. Підозри Нени здалися їй абсурдними. Дівчина вирішила, що найкраще – це привести зараз собаку в дитячу кімнату, але ж не залишати її тут.

– Твої підозри нікчемні, – сказала служниця, не маючи наміру вибачатися перед Неною. – Всі твої янголята сплять у своїх ліжечках. Послухай, як гарно вони соплять.

Тут Майкл, вирішивши закріпити успіх, засопів так старанно, що мало не зіпсував усю справу.

Нена знала ці витівки, тому намагалася вирватися з рук Лізи, але та тримала міцно.

Проте Ліза була не надто розумна.

– Ну, годі, Нено, – сказала вона строго і виштовхала собаку з кімнати. – Якщо не припиниш гавкати, то я поскаржуся панові та пані, коли вони повернуться з вечірки, і тоді, так чи інак, але ти отримаєш прочуханку.

Вона знову прив’язала нещасну собаку надворі, та ви гадаєте, що Нена заспокоїлася? Кличте сюди пана і пані з забави! Це саме те, чого вона прагне. А, може, ви гадаєте, що собака непокоїлася за себе, а не за дітей? Але Ліза повернулася на кухню до своїх пудингів, і Нена збагнула, що їй уже ніхто не допоможе. Тоді вона стала рватися з ланцюга, і нарешті їй вдалося порвати його. Вже за мить вона увірвалася у вітальню будинку № 27, махаючи лапами мало не до неба, щоб якнайвиразніше попередити про небезпеку. Пан і пані Дарлінґ втямили, що в їхній дитячій кімнаті сталося щось жахливе і, навіть не попрощавшись із господинею, поквапилися на вулицю.

Минуло цілих десять хвилин з того часу, як трійко шибеників сопіли за фіранкою, але Пітер Пен може багато чого вчинити за десять хвилин.

Та повернімося в дитячу кімнату.

– Все гаразд! – оголосив Джон, виходячи зі схованки. – Скажи, Пітере, а ти справді вмієш літати?

Не переймаючись відповіддю, Пітер облетів кімнату, зробивши кілька піруетів.

– Як круто! – закричали Джон і Майкл.

– Як це гарно, – відгукнулася Венді.

– Так, я гарний, о, який я гарний, – лементував Пітер, знову забувши про манери.

Здавалося, що літати зовсім неважко, і вони спробували, підстрибуючи спочатку на підлозі, а потім і на ліжках, але марно.

– Ви просто подумайте про щось хороше, – пояснив Пітер, – ваші думки стануть легкими і підіймуть вас у повітря.

Він знову показав їм, як треба.

– Ти так спритно це робиш, – захоплювався Джон, – та чи не міг би ти повторити це дуже повільно разочок?

Пітер показав усе повільно та хутко.

– Я вже збагнув, Венді! – закричав Джон, хоча нічого він не втямив.

Ніхто з них не міг зрозуміти, як треба літати, хоча Майкл умів читати навіть двоскладові слова, а Пітер не відрізняв А від Я.

Певна річ, Пітер їх дурив, адже ніхто не зможе злетіти, поки фея не посипле його чарівним пилом.

На щастя, його руки були забруднені такий пилом, він просто подув собі на одну руку, і результат не забарився.

– Тепер треба стенути плечима, – скомандував він, – і це станеться.

Вони всі ще були на своїх ліжках, тому галантний Майкл першим виконав цю вправу. Не встиг він скінчити, як тут же вихором понісся через усю кімнату.

– Я літаю! – верещав він від захвату.

Джон полетів і зустрівся з Венді біля ванної.

– О, як це чудово!

– Просто приголомшливо!

– Погляньте на мене!

– Погляньте на мене!

– Погляньте на мене!

У них виходило не так елегантно, як у Пітера, бо вони ще не вміли допомагати собі ногами, а їхні голови іноді мало не торкалися стелі, та це була дурниця порівняно з тим, наскільки незвично це було. Пітер спочатку подав руку Венді, але їй довелося відмовитися від його допомоги, бо Тінк дуже лютувала.