Джеймс Метью Баррі - Пітер Пен = Peter Pan

– Я не знаю, – відповів він неохоче, – та я ще молодий.

Він справді нічого не знав про свій вік, лише мав підозри, але сказав це відважно.

– Венді, я втік із дому того ж дня, коли народився.

Дівчинка була вельми здивована та заінтригована, і вона показала це в чарівній світській манері, за допомогою дотику до своєї нічної сорочки та підсунувшись ближче.

– Я почув, як мама і тато, – Пітер знизив голос, – балакали про те, ким я буду, коли виросту і стану чоловіком. – Він дуже хвилювався цієї миті. – А я не хочу стати колись чоловіком, – сказав він пристрасно. – Я хочу завжди бути маленьким і розважатися. Тому й утік і оселився в Кенсінґтонському парку серед фей.

Вона кинула на нього дуже захоплений погляд, і Пітер подумав, що це тому, що він утік, але насправді її захопило його знайомство з феями. Венді прожила таке тихе сімейне життя, що знатися з феями їй здалося чимось дивовижно чудовим. Вона стала закидати співрозмовника запитаннями і це трохи його здивувало. Бо феї були для Пітера швидше якоюсь неприємністю, що трапляється на його шляху, і нічого більше. Насправді він іноді любив давати їм на горіхи (прочуханку). Проте загалом їх любив, і тому розповів про те, як феї з’явилися.

– Розумієш, Венді, коли в світі народилася перша дитина і вперше засміялася, то її сміх розсипався на тисячу дрібних шматочків і з кожного з’явилося по феї. З того часу вони й живуть.

Балачка добряче втомила дівчинку, але те, що відбувалося у неї вдома, малій подобалося.

– Отже, – продовжував він розважливо, – було вирішено, що у кожного хлопчика і дівчинки має бути своя окрема фея.

– Обов’язково має бути? Саме так?

– Ні. Діти зараз дуже розумні стали, лиш трохи підростуть, то більше не вірять у фей. І варто лише якомусь малюкові сказати: «Я у фей не вірю», й якась із них умить падає мертвою.

Йому вже набридло теревенити лише про фей і хлопчик прислухався, чому ж затихла Тінкер Белл.

– Не розумію, куди вона поділася, – зауважив він, піднявся і промовив ім’я Тінк.

У Венді затріпотіло серце від неспокою.

– Пітере! – заволала вона, хапаючи співрозмовника за руку. – Ти ж нічого не маєш на увазі, кажучи, що в цій кімнаті є фея?

– Вона тільки-но була тут, – сказав той трохи нетерпляче. – Ти її не чуєш, еге ж?

Вони разом прислухалися.

– Я щось чую, – повідомила Венді. – Наче якісь дзвіночки дзеленчать.

Той звук чувся з креденса, і Пітер звеселів. Ніхто не міг виглядати таким веселим, як Пітер, так чудово булькав його регіт. Він умів сміятися, як сміються вперше в житті.

– Венді, – прошепотів хлопчик тріумфуючи, – здається, я засунув її разом із шухлядою!

Він випустив бідолаху Тінкер Белл із шухляди, і та заметушилася в повітрі, лаючи його на всі боки, не тямлячи себе від люті.

– Тобі не можна казати такі речі, – повчав Пітер. – Звісно, мені дуже шкода. Але звідки ж я міг знати, що ти там сидиш?

Та Венді більше не слухала хлопчика.

– О, Пітере, – попросила вона, – нехай вона застигне на хвилинку, бо я хочу її розгледіти!

– Вони майже ніколи не залишаються на одному місці, – зауважив Пітер.

Однак на одну мить Венді таки побачила романтичний силует, що присів відпочити на годиннику із зозулею.

– Ой, яка гарненька! – здивувалася Венді, хоча обличчя у Тінк все ще було спотворене злістю.

– Тінк, – сказав Пітер доброзичливо, – ця леді хоче, щоб ти стала її феєю.

Тінкер Белл відповіла зухвало:

– Що вона каже, Пітере?

Йому довелося тлумачити.

– Вона не дуже вихована. Каже, що ти велика і потворна дівчина. І що вона – моя фея.

Хлопчик спробував вгамувати Тінкер Белл.

– Ти ж знаєш, що не можеш бути моєю феєю, Тінк, бо я – чоловік, а ти – жінка.

На це Тінк відреагувала спересердя: «Ти дурний віслюк» – і зникла у ванній кімнаті.

– Зазвичай вона спокійна фея, – пояснив Пітер винувато, – її назвали Тінкер Белл, бо вона любить дзеленчати горщиками та чайниками (белл англійською – дзвіночок).

Вони все ще залишалися разом у кріслі, й Венді продовжувала чіплятися до Пітера з розпитуваннями:

– То ти більше не живеш у Кенсінґтонському парку?

– Іноді буваю там…

– А де ж ти тепер живеш?

– Із загубленими хлопцями.

– А хто вони?

– Це дітваки, які випали з візочків, поки їхні няньки витрішки продавали. Якщо їх за сім днів ніхто не знайде, то вони вирушають у країну Ніколандію, щоб жити там. А я – їхній ватажок.

– Як це чудово виглядає!

– Так, – погодився Пітер, – але дуже нудно та самотньо. Розумієш, у нас там немає дівчат.