Джеймс Метью Баррі - Пітер Пен = Peter Pan

Вони літали догори й униз, від кутка до кутка. Та вирішальним було слово Венді.

– Я б спитав, – зронив невинно Джон, – чому б нам не політати назовні?

Звісно, це було те, чого домагався Пітер.

Майкл уже був готовий: він хотів з’ясувати, за який час він пролетить мільярд миль. Але Венді досі сумнівалася.

– Русалки! – нагадав Пітер.

– О!

– А ще – пірати.

– Пірати! – зарепетував Джон, надягаючи свій капелюх для недільних прогулянок. – Летімо негайно туди!

Цієї самої миті пан і пані Дарлінґ з’явилися з Неною з брами будинку № 27. Вони бігли по вуличній бруківці, щоб зазирнути у вікно дитячої кімнати. Та воно було зачинене, хоча в кімнаті й палахкотіло світло, але найжахливіше полягало в тому, що вони розгледіли на фіранці тіні трьох силуетів, що кружляли по кімнаті з закутка в куток, але не по підлозі, а в повітрі. Та ні, не три силуети, а чотири!

Тремтячими руками вони відчинили вхідні двері. Пан Дарлінґ хотів було кинутися нагору сходами, але пані Дарлінґ зробила йому знак, щоб він підкрався потихеньку. Вона навіть намагалася змусити своє серце стукотіти тихше.

Чи встигнуть вони вчасно дістатися до дитячої? Якщо так, то буде просто чудово для них, і ми зможемо зітхнути з полегшенням, але тоді не буде ніякої казки. З іншого боку, якщо вони не встигнуть, то я урочисто обіцяю, що все закінчиться добре.

Батьки дісталися б вчасно в дитячу, якби зіроньки не стежили за ними. Вони знову подули на вікно і відчинили його, а найменша зірочка пискнула:

– Виходь, Пітере!

І Пітер збагнув, що не можна більше гаяти ні секунди.

– Гайда! – гукнув він наказовим голосом і тут же виплив повітрям у ніч, за ним подалися Венді, Джон і Майкл.

Пан і пані Дарлінґ, а також Нена вбігли в дитячу кімнату занадто пізно. Пташки випурхнули з гнізда.

«Другий закрут праворуч, а далі прямо до самого ранку».

Тоді Пітер сказав Венді, що це й є те місце, де розташована Ніколандія. Але навіть пташки, що вміють читати мапи і звіряються з ними за вітром, навіть вони не змогли б нічого відшукати за такою адресою. Пітер, бачте, бовкнув те, що йому лиш спало на гадку в ту мить.

Однак спочатку супутники довіряли йому беззастережно. Вони так захопилися польотом, що весь час кружляли, облітали круглі дзвіниці і гострі шпилі будівель, все, що підказувала їм їхня фантазія. Джон і Майкл мчали поряд, потім Майкл виривався уперед.

Вони згадували, з якою недовірою не так давно ставилися до самої можливості літати по кімнаті.

Не так давно це було. Але наскільки давно? Вони вже летіли над морем, перш ніж ця думка стала турбувати Венді всерйоз. Джон вирішив, що це було їхнє друге море й їхня третя ніч.

Часом ставало темно, часом – знову світло, було то дуже холодно, то знову спекотно. Невже вони й справді інколи почувалися голодними, або ж вони просто прикидалися, адже Пітер був такий веселий і винайшов новий спосіб годувати їх?

Його метою було переслідування птахів, які тримали в дзьобах їжу, що годиться і для людей, і красти харчі в них. А птахи, своєю чергою, відбирали їжу назад. І так вони весело ганялися одне за одним цілі милі, розсуваючи таким чином межі прояву доброї волі. Але Венді зауважила з ніжною турботою, що Пітер не здається, хоча й розуміючи, що це був доволі дивний спосіб отримати свій хліб із маслом, якщо врахувати, що існують й інші способи зробити це.

Іноді вони засинали на льоту, міцно засинали, і це було дуже небезпечно, бо в цю мить вони починали падати з запаморочливої висоти. Та найстрашніше було те, що Пітеру це здавалося кумедним.

– Он він знову полетів униз! – волав він у захваті, коли Майкл раптом падав, як камінь.

– Рятуй його, рятуй його! – верещала Венді, з жахом дивлячись на холодну поверхню моря внизу.

Нарешті Пітер «пірнав» за ним слідом і хапав Майкла останньої миті, коли той уже ось-ось мав стикнутися з поверхнею води. І робив це дуже витончено та спритно.

Однак він завжди чекав до останнього, і відчувалося, що його вабить власна спритність, а не збереження людського життя. Крім цього, він любив різноманітність, а вид спорту, який поглинав його в одну мить, міг раптом втратити свою принаду, тому завжди існувала ймовірність того, що наступного разу, коли ви впадете, він може вас впустити.

Відчайдух міг спати в повітрі і не падати, просто лягав на спину і наче плив, це відбувалося тому, що сам він був легенький, як пір’їнка, і подих вітерцю лише пришвидшував його політ.