Януш Корчак - Мацюсеві пригоди

– Хай сидять, якщо така воля вашої королівської величності.

– Що ти! Глянь, скільки тут непідписаних паперів! А якщо я їх не підпишу, не буде ні залізниць, ні фабрик, анічогісінько.

– Ну, то треба підписати.

– Ні, зажди. Слухай: я без них нічого не знаю, навіть старі королі не можуть обійтися без міністрів.

– Ну, то можна їх випустити.

Мацюсь з радощів мало не кинувся Фелекові на шию. Так усе просто, а йому навіть і не спадало на думку. Справді, нічого поганого не сталося. Можна їх кожної хвилини звільнити. Але він поставить їм умови. Нічого їм розпоряджатися: тепер вони змушені будуть слухатися його. Де це чувано, щоб він, король, мав красти що-небудь з буфета чи з власного саду, аби пригостити приятеля, чи дивитися з заздрістю через огорожу на забави хлопчаків. Він теж хоче гратися. Хоче, щоб його вчителем був добрий капітан, під чиїм командуванням перебував він усю війну. Що ж, зрештою, він хоче поганого? Хоче бути веселим хлопчиком, хоче, щоб його не мучили.

Фелек не міг залишатися довго, в нього були якісь невідкладні справи в місті; він прийшов тільки позичити трохи грошей – так, якусь дрібничку: на трамвай і, можливо, на цигарки й шоколад.

– Дуже охоче. Візьми, Фелеку.

І Мацюсь знову лишився сам. Церемоніймейстер чомусь уникав його, іноземний вихователь кудись сховався, а лакеї никала нечутно, мов тіні.

І раптом Мацюсеві сяйнула думка: а що, коли всі вважають його тираном? Це було б жахливо. А Мацюсь же правнук Генріха Запального, який вбивав людей, як горобців. Що тут робити, що робити? Хоча б Фелек прийшов чи хто інший. Незабаром до кімнати тихо зайшов старий лікар. Мацюсь щиро зрадів йому.

– В мене важлива справа, – почав несміливо лікар. – Проте я боюся, що ваша королівська величність мені відмовлять.

– А що, хіба я тиран? – запитав Мацюсь, пильно дивлячись лікареві в очі.

– Е, чому це раптом тиран? Просто я прийшов у складній справі.

– У якій?

– Я хотів би попросити про кілька незначних полегшень для заарештованих.

– Кажіть сміливо, лікарю. Я наперед на все згоден. Я на них зовсім не серджуся і ладен випустити їх із в’язниці, тільки хай вони пообіцяють занадто не розпоряджатися.

– Оце воістину королівські слова! – скрикнув зраділо лікар. І почав сміливо перелічувати прохання заарештованих: – Старший міністр просить подушку, матрац і перину, бо не може спати на соломі: в нього болять кістки…

– А я спав на землі, – докинув Мацюсь.

– Міністр охорони здоров’я просить щітку й зубний порошок. Міністр торгівлі просить білого хліба, він не може їсти чорний тюремний хліб. Міністр освіти просить книжки, щоб читати. Міністр внутрішніх справ просить порошки, бо від усіх цих неприємностей він заслаб.

– Ну, а міністр юстиції?

– Той нічого не просить, бо в 745 томі Зведення законів він вичитав, що заарештовані міністри після трьох днів перебування у в’язниці мають право звертатися до королівської милості, а вони відсиділи лише три години.

Мацюсь наказав видати всім міністрам постелі з палацу, звелів негайно послати їм королівський обід, а потім вечерю з вином. Міністра ж юстиції закликав під вартою до себе.

Коли прийшов міністр юстиції, Мацюсь люб’язно запропонував йому крісло і спитав:

– Чи буде це законно, якщо я завтра випущу вас із холодної?

– Не зовсім, ваша королівська величність, але військова диктатура передбачає прискорену процедуру; коли ми це так назвемо, формальностей буде дотримано.

– Пане міністр, а якщо я їх випущу, можуть вони посадити мене в холодну?

– Не мають права, хоча, з іншого боку, том 949 обумовлює пункт закону так званого замаху на уряд.

– Не розумію, – признався король Мацюсь. – Скільки треба часу, щоб зрозуміти все це?

– Мабуть, років з п’ятдесят, – відказав міністр.

Мацюсь зітхнув. Корона завжди здавалася йому важкою, а тепер обтяжувала так, наче була артилерійським снарядом.

З міністрів зняли кайдани, ввели їх у тюремну їдальню, куди прибули також міністр юстиції та військовий міністр. Варта з шаблями наголо зайняла свої місця, й нарада почалася.

Мацюсь склав уночі такий план:

– Ви будете займатися дорослими, а я стану королем дітей. Коли мені сповниться дванадцять років, я керуватиму дітьми до дванадцятилітнього віку, коли мені буде п’ятнадцять – до п’ятнадцятилітнього. А сам як король робитиму, що захочу. Все інше хай буде, як і раніше. Я сам маленький і знаю, що треба малятам.