Януш Корчак - Мацюсеві пригоди

Мацюсь дещо знав, про дещо здогадувався і тепер надумав дати всьому лад. Набридла йому міністерська тяганина. Або вони його слухатимуть, або – геть звідси. [Тепер прем’єр-міністра не проситиме, коли йому заманеться хворіти.]

Мацюсь облизнувся, з’ївши ковбасу, сплюнув на килим і наказав вилити на себе цеберко холодної води.

– Це солдатське купання, – сказав він задоволений, насунув на голову корону й рушив до залу засідань. Там був військовий міністр.

– А де решта?

– Вони не знали, що ваша королівська величність бажає з ними радитися.

– Може, вони думали, що після війни я засяду за уроки з іноземним вихователем? А вони робитимуть, що захочуть?.. Під три чорти, вони дуже помиляються… Пане міністр, призначаю нараду на другу годину. Коли ми зайдемо до залу, в коридорі повинен тихесенько зібратися взвод солдатів. Взводний хай чатує під дверима. Як тільки я плесну в долоні, він повинен зайти з солдатами до залу. Вам я можу сказати правду: коли вони спробують зробити так, щоб все було, як і досі, я накажу їх – сто тисяч чортів! – заарештувати. Але це таємниця.

– Слухаю, ваша королівська величність, – вклонився міністр.

Мацюсь зняв корону і вийшов у палацовий сад. Він так давно тут не був.

– Ой, справді, – похопився він, – я зовсім забув про Фелека!

Мацюсь свиснув і зразу ж почув, як закувала зозуля.

– Мерщій, Фелеку, не бійся. Тепер я справжній король, і мені не треба ні перед ким виправдовуватися.

– Еге ж, а що скаже мій батько?

– Скажи батькові, що ти королівський фаворит і я забороняю навіть торкатися тебе хоча б одним пальцем.

– Коли б ваша величність зволили це написати…

– Охоче, ходімо до мого кабінету.

Фелек не став чекати, щоб йому двічі повторювали.

– Пане державний секретар, прошу вас написати, що я призначаю Фелека своїм фаворитом.

– Ваша величність, при дворі досі не було такої посади.

– Досі не було, тепер буде. Така моя королівська воля.

– Може, ваша королівська величність, відкладете написання такого документу до засідання ради міністрів? Чекати недовго, а все ж буде дотримано формальності.

Мацюсь ладен був поступитися, але Фелек непомітно смикнув його за рукав.

– Я вимагаю, щоб документ було написано негайно, хай йому чорт! – гримнув Мацюсь.

Секретар почухав потилицю й написав два документи. На одному було написано:

«Я, король Мацюсь, невідхильно вимагаю, щоб негайно написано й на підпис подано, а після цього скріплено печаткою та вручено мені документ про призначення Фелека придворним королівським фаворитом. У разі невиконання моєї волі і мого категоричного наказу винного буде піддано якнайсуворішому покаранню. Що й ставлю до відома пана державного секретаря й власним своїм підписом стверджую».

Секретар пояснив, що лише після підписання цього паперу він матиме право видати той, другий. Мацюсь підписав, після чого секретар видав скріплене печаткою призначення Фелека фаворитом.

Мацюсь і Фелек пішли в королівську вітальню, розглядали іграшки, книжки, розмовляли, згадували свої воєнні пригоди; потім вкупі обідали. Згодом вийшли разом у сад, куди Фелек покликав з двору своїх ровесників, і чудово там розважалися аж до засідання ради міністрів.

– Я мушу йти, – сумно сказав Мацюсь.

– Коли б я був королем, я б ніколи нічого не мусив.

– Не розумієш ти цього, мій Фелеку: ми, королі, не завжди можемо робити те, що нам бажається.

Фелек знизав плечима на знак того, що він залишається при своїй думці, і досить неохоче, хоча й з документом, підписаним самим королем, рушив додому, знаючи, що зустрінеться з суворим поглядом батька і добре знайомим запитанням: «Де вештався, волоцюго? Йди-но сюди, розказуй». Що завжди наставало після цього питання, Фелек також знав; але цього разу мало бути інакше.

Почалися скарги й нарікання. Міністр фінансів казав, що в нього немає грошей. Міністр торгівлі заявив, що торговці зубожіли під час війни й не можуть платити податки. Міністр шляхів сполучення твердив, ніби у вагонах стільки перевозили всього на фронт, що вони зовсім зіпсувалися і їх треба ремонтувати, а це дорого коштуватиме. Міністр освіти зазначив, що діти за час війни дуже розпустилися, оскільки батьки їхні пішли на фронт, а матері не могли дати їм ради, і тепер учителі вимагають збільшити платню, а також засклити в школах розбиті шибки. Мовляв, поля через війну не засіяні, товарів через війну мало. І отак цілу годину.