Ліман Френк Баум - Загублена Принцеса Країни Оз. Історії маленького Чарівника Країни Оз

– Але звідки вони знають, якщо там ніхто не бував? – не вгамовувалася Бетсі.

– Може, їм розповіли птахи? – припустила Дороті.

– А за Ходячими преріями лежать місця незвідані, – знову заговорив пастух, – там живуть чаклуни й лиходії.

– А якщо ніяких лиходіїв там немає? – засумнівався Чарівник. – Звідки ви знаєте?

– Поміркуйте самі, – заперечив пастух, – хіба добрі, веселі люди можуть жити в глушині, далеко від людей? Вони б давно вже подружилися з нами і визнали владу доброї Принцеси Озми, як це зробили всі інші жителі Країни Оз.

– У такому разі ми просто зобов’язані досліджувати ці дикі місця, якими б небезпечними вони не були! – вигукнув Чарівник. – Адже Озму викрав злодій, і шукати її серед добрих людей в густонаселеному краї безглуздо. Можливо, за Карусельними горами Озми й немає, але ми повинні в цьому переконатися!

Друзі погодилися з Чарівником, завантажили речі в Карету, попрощалися з гостинним пастухом і рушили в дорогу.

Повільно просувалися друзі Ходячими преріями, раз у раз підіймаючись на пагорби та знову спускаючись униз. Але за всю дорогу так і не зустріли жодної живої душі. Чим далі вони йшли, тим похмурішим ставало довкілля. Після полудня на горизонті показалися невисокі гори. Гори як гори, нічого особливого й страшного. Широкі біля основи й загострені догори, вони, власне, й на гори-то не були схожі – так, пагорби. Але, підійшовши ближче, друзі зрозуміли, що саме про них попереджав їх пастух.

Першою це помітила Дороті:

– Дивіться, дивіться, вони кружляють, як карусель!

– Тому їх і прозвали Карусельними! – завважив Чарівник.

– От би покататися! Правда, вигляд у них не дуже приємний! – вигукнула Латочка.

Справді, зблизька гори виглядали страхітливо. Вони зі скреготом оберталися, одні за годинниковою стрілкою, інші – проти, і куди не кинь погляд, за однією гострою вершиною височіла інша, і так до самого горизонту. Підійшовши до обриву, що відділяв гори від степу, друзі зазирнули вниз, у бездонну прірву. Там, у чорній глибині, рипіли кам’яні колони. До вершини кожної кріпилося по горі, а основа губилася день в непроглядній темряві.

– Цю канаву так просто не перескочиш! – присвиснув Ґудзик.

– Лев перестрибне! – заперечила Дороті.

– Що? Стрибати через цю жахливу прірву? Ніколи! – з огидою пирхнув Лев.

– Пропоную повернутися, – втрутилася Дерев’яна кобилиця.

– Повністю підтримую, – кивнув Вузі.

– Даремно ми не послухалися пастуха, – підтакнув ослик Хенк.

Але інші не поспішали здаватися.

– Тільки б перебратися! На тому боці буде набагато простіше, – сказав Ґудзик.

– Треба щось придумати, – підтримала його Дороті, – шкода, що ніхто з нас не вміє літати.

– Ех, були б тут мої чарівні інструменти! – зітхнув Чарівник. – Дороті, а що це за пояс на тобі?

– Це? Чарівний пояс Короля номів. Але як він діє, я поняття не маю. Знаю тільки, що поки він на мені, зі мною нічого не трапиться. Треба було запитати в Озми, вона вміє з ним поводитися, але хто міг подумати, що Озма раптом зникне!

– Накажи Поясу перенести тебе через гори, раптом спрацює, – запропонував Чарівник.

– А що з того? Всіх він все одно не перенесе, а одна я не впораюся з велетнями й драконами.

– Що правда, то правда, – похнюпив голову Чарівник, але одразу підняв її, щось помітивши. – А що це в тебе на пальці, Троте?

– Каблучка. Подарунок русалок. Якщо я впаду в воду, вони мене врятують. Але на суші від неї жодної користі.

Поки Чарівник роздумував, друзі сховалися в тіні високого розлогого дерева, яке росло біля самого краю прірви. Бетсі задумливо глянула вгору:

– Прив’язати б сюди довгу мотузку та перекинути через прірву…

– А що, непогана ідея! – перебила її Латочка. – Я знаю, де взяти мотузку! Можна розпрягти Кобилицю!

– Як ми відразу не здогадалися! – вигукнув Чарівник. – Молодець, Латочко! Хоч у тебе в голові вата, а міркуєш ти краще за нас!

Він почав розпрягати Кобилицю, а Дороті та Ґудзик взялися прив’язувати ремінці один до одного. У них вийшла довга шкіряна мотузка, міцніша за будь-яку іншу.