Элвин Уайт - Сурма лебедя

Довкола нього зібралися медсестри. Одна з них зміряла йому кров’яний тиск і записала щось на бланку. А старому лебедеві з хвилини на хвилину ставало все краще й краще. Так приємно було вилежуватися в ліжку, та ще коли коло тебе метушиться стільки юних медсестричок. Одна з них була ох і гарненька… Потім лікар промив рану й заклеїв зцілющим пластирем.

А тим часом на хіднику, перед дверима музичної крамниці, суддя якраз виголошував свій вирок.

— На підставі цих свідчень, — урочисто промовляв він, — я присуджую оці кошти власникові крамниці: на відшкодування збитків, пов’язаних із викраденням сурми та іншою завданою салонові шкодою. А самого лебедя передаю під опіку єгеря.

— Ваша Честь! — звернувся до правника єгер. — Зважте на те, що власник крамниці якраз перебуває під арештом за те, що він підстрелив дикого лебедя.

— То був випадок безпідставного арешту, — мудро розсудив суддя. — Власник крамниці зробив той свій постріл у птаха тому, що побоювався зазнати нового пограбування з його боку. І він не знав, що птах якраз несе йому плату за сурму. Постріл здійснено з метою самозахисту. Ніхто тут не винен, лебідь учинив чесно: виплатив борг; крамар збагатився, а справу закрито!

Юрба привітала такий вердикт схвальними вигуками: «Гурра! Слава!» Але єгер був набурмошений, а полісмен — понурий. Зате крамар просто сяяв. Він ощасливився, бо не сумнівався у справедливості ухваленого на його користь вироку.

— Я хочу зробити одне оголошення! — несподівано заявив щасливець. — Із цих грошей я пущу лише достатню суму на відшкодування за втрачену сурму та на ремонт вітрини. А всю решту грошей я пожертвую на якусь добру справу… ото тільки ще не придумав, на яку саме. Чи не міг би хто з присутніх підказати якусь по-справжньому гідну справу, котрій бракує коштів?

— Армія Спасіння! — підказала якась жіночка.

— Ні, — скривився крамар.

— Хлопці-Скаути? — підказав якийсь хлопчак.

— Ні, — відкинув і це крамар.

— Американська спілка захисту громадянських свобод? — запропонував якийсь чоловік.

— Та ні, — зовсім розчарувався крамар. — Так ніхто з вас і не придумав достеменно саме того місця, яке б аж кричало, просячи цих грошей!

— А що ви скажете про Товариство Одюбона? [6] Національне Одюбонівське товариство — організація, присвячена охороні природи, а також дослідженню птахів. — запитав коротунчик, чий ніс дуже скидався на пташиний дзьоб.

— Чудово! Саме те, що треба! — вигукнув крамар. — Один птах виявив мені велику добрість, отож тепер я хочу зробити щось добре для птахів. А Товариство Одюбона якраз добре про птахів дбає. Декотрі з пернатих перебувають у справжній біді. Їм загрожує вимирання!

— А що таке «вимарання»? — поцікавився Альфред Ґор. — Хтось їх хоче вимарати, забруднити?

— Звісно, ні, — відповів крамар. — Вимирання ста-ється, коли якийсь вид вимирає — коли помре останній якийсь там шпак чи зяблик, себто коли вимруть усі шпаки чи зяблики, й жодного шпака чи зяблика більш не лишиться живого на землі. От як вимерли наш північноамериканський мандрівний голуб, та східна вересова курочка, та птах додо, та й динозаври.

— І лебеді-сурмачі були майже вимерли, — додав єгер. — Люди залюбки стріляли в них, от як оцей несамовитий крамар. Але останнім часом вони повертаються!

Крамар метнув у єгеря нищівний погляд.

— А я вам скажу: вони повертаються, і то не просто так, узагалі! — заперечив він. — Ось цей-о лебідь, котрий щойно був тут, він не просто так повернувся до Біллінґса, а з чотирма тисячами чотирмастами двадцятьма доларами й сімдесятьма вісьмома центами! І всі їх віддав мені. Я називаю це дуже добрим поверненням. Хоча уявити собі не можу, де він міг доп’ясти всі ці гроші. Все це — якась кумедна чудасія…

І крамар-хазяїн повернувся до своєї крамниці, а полісмен подався до свого відділку, суддя — до будинку суду, єгер попрошкував вулицею до лікарні, а Альфред Ґор, усе ще змучений спрагою, продовжив свою мандру до кондитерської. А юрба розійшлася, хто куди.

А в лікарні старий лебедище мирно вилежувався в ліжку й знай думав-передумував усілякі прекрасні думки. Найбільше ж він дякував долі, що лишився живий та що позбувся морального тягаря — того боргу.

Якраз сутеніло. Чимало пацієнтів, що лежали в тій лікарні, вже й позасинали. До лебедевої палати зайшла медсестра й відчинила вікно.

Коли ж за кілька хвилин вона повернулася, щоб поміряти пернатому пацієнтові температуру та зробити йому масаж спини, то побачила порожнє ліжко. І в палаті хворого не було… Де ж він подівся? А просто вискочив у вікно, розпростер свої широкі крила й холодним нічним небом полетів додому. Мандрував він цілу ніч, перелетів через гори й рано вранці приводнився вдома, де весь цей час його вірна дружина чекала на нього.