Адже вони — прикажчики — подовгу сидять, а в ті роки їм якийсь перевід трапився. Смердючого цапа, який при Степанові був, старий пан на Крилатовське за сморід відставив. Потім був Смажений Зад. Робітники його на болванку посадили. Тоді заступив Север'ян Убивця. Цього знову Хазяйка Мідної гори в порожню породу перекинула. Та ще двоє чи троє якихось було, а потім і оцей приїхав.
Він, казали, з чужих земель був, всілякими мовами нібито розмовляв, а російською — гірше. Чисто вимовляв лише одне — шмагати. Згорда так, слово розтягуючи — шмагати! Про яку недостачу йому скажуть, одне кричить: шмагати! Його Шмагайлом і прозвали.
Насправді цей Шмагайло не дуже злий був. Він хоч і кричав, а зовсім людей на пожежну не ганяв. Тамтешнім посіпакам зовсім і роботи не стало. Віддихнули трохи люди при цьому Шмагайлові.
Тут, бач, штука в чому. Старий пан на той час зовсім кволим став, ледве ноги переставляв. Він і вигадав сина оженити на якійсь там графині, чи що. Ну, а в того молодого пана була полюбовниця, і він до неї велику прихильність мав. Як тут бути? Незручно все ж таки. Що нові свати скажуть? От старий пан і почав сватати ту жінку — синову полюбовницю — за музиканта. У того ж таки пана цей музикант служив. Дітлахів музики навчав і так розмови чужоземної, як ведеться в їхньому стані.
— Чим,— каже,— тобі отак жити недоброю славою, виходь ти краще заміж. Приданим тебе наділю, а чоловіка прикажчиком у Польову пошлю. Там справу налагоджено, нехай тільки суворіше народ тримає. Вистачить, либонь, на це тями, дарма що музикант. А ти з ним якнайкраще проживеш у цій Польовій. Першою людиною, можна сказати, будеш. Пошана тобі, повага від кожного. Погано хіба?
Молодиця зговірлива була. Чи то вона посварилася з молодим паном, чи то на хитрість пішла.
— Давно,— каже,— про це мріяла, та сказати не насмілювалась.
Ну, музикант, звичайно, спочатку вперся:
— Не бажаю: дуже про неї лиха слава, повія ніби.
Тільки пан — стариганчик хитрий. Недарма заводи нажив. Хутко умовив того музиканта. Пристрашив чим або улестив, чи підпоїв — їхнє діло, тільки незабаром весілля справили, і молоді поїхали в Польову. Так ось Шмагайло й з'явився в нашому заводі. Недовго тільки прожив, а так — чого дурно казати — людина нешкідлива. Потім, як Півтори Пики замість нього заступив — із своїх заводських, то жаліли навіть за цим Шмагайлом.
Приїхав з жінкою Шмагайло саме в той час, коли купці Настю улещували. Шмагайлова жінка теж показна була. Біла та рум'яна. Одне слово, полюбовниця. Либонь, поганої не взяв би пан. Теж, мабуть, вибирав! Ось та Шмагайлова жінка і почула.— шкатулку продають. «Дай-но,— думає,— подивлюся, може, справді що варте». Швиденько зібралася і приїхала до Насті. Адже для них коники заводські завжди готові!
— Ану,— каже,— мила, покажи, які це ти камінці продаєш?
Настя дістала шкатулку, показує. У Шмагайлової жінки й очі забігали. Вона, бач, в Сам-Петербурсі виховувалася, в заграницях різних з молодим паном бувала, на цих убраннях тямила. «Що ж це,— думає,— таке? У самої цариці таких прикрас нема, а тут на тобі, в Польовій, у погорільців! Коли б тільки не зірвалася купівля».
— Скільки,— питає,— хочеш?
Настя каже:
— Дві тисячі хотіла б узяти.
Пані поторгувалась для годиться та й каже:
— Ну, мила, збирайся! Поїдемо до мене з шкатулкою. Там гроші сповна одержиш.
Настя, проте, на це не піддалася.
— У нас,— каже,— такого звичаю нема, щоб хліб за черевом ходив. Принесеш гроші — шкатулка твоя.
Пані бачить — он яка жінка,— хутко змоталася по гроші, а сама наказує:
— Ти вже, мила, не продавай шкатулки.
Настя відповідає:
— Можеш бути певна. Від свого не відмовлюся. До вечора чекатиму, а далі — моя воля.
Поїхала Шмагайлова жінка, а купці й набігли всі разом. Вони, бач, стежили. Питають:
— Ну як?
— Запродала,— відповідає Настя.
— За дві, як призначила.
— Ти що,— кричать,— з глузду з'їхала, чи що? В чужі руки віддаєш, а своїм одмовляєш? — І давай ціну набавляти.
Ну,— Настя на цю вудочку не клюнула.
— Це,— каже,— вам звичне діло в словах крутитися, а мені не доводилося. Запевнила жінку, і розмові кінець!
Шмагайлиха жвавенько обернулася. Привезла гроші, передала з ручки в ручку, підхопила шкатулку — і гайда додому. Тільки на поріг, а назустріч Танюшка. Вона, бач, кудись ходила, і весь цей продаж без неї був. Бачить — пані якась і зі шкатулкою. Втупила в неї очі Танюшка,— мовляв, не та, яку тоді бачила.
Читать дальше