Павло Бажов - Павло Бажов. Малахітова шкатулка

Танюшка дивиться на ту пані, дивиться і тільки тут помітила:

— Та камінці ж на ній татові! — ойкнула Танюшка, і нічого не стало.

А жінка та посміюється:

— Не додивилася, донечко! Не журись, буде час — додивишся.

Танюшка, звичайно, допитується — де це таке приміщення?

— А це,— каже,—.царський палац. Та сама палата, що тутешнім малахітом прикрашена. Твій покійний батько його добував.

— А хто це в татових оздобах і який це з нею заєць?

— Ну, цього не скажу, сама незабаром дізнаєшся.

Того ж дня, як прийшла Настя додому, та жінка в дорогу збиратися почала. Вклонилася низенько хазяйці, подала Танюшці вузлик з шовками та бісером, потім дістала гудзик малесенький. Чи то він із скла, чи то з дурмашка на просту грань оброблений.

Подає його Танюшці та й каже:

— Візьми, донечко, від мене пам'ятку. Коли що забудеш по роботі або важкий випадок трапиться, подивись на цей гудзик. Тут тобі й відповідь буде.

Сказала отак і пішла. Тільки її й бачили.

З того часу Танюшка і стала майстринею, а вже й літ доходила, вигляд зовсім як у дівчини на виданні. Заводські парубки на Настині вікна всі очі видивилися, а підступити до Танюшки бояться. Бач, неласкава вона, невесела, та й за кріпака хіба ж вольна піде. Кому захочеться петлю надівати?

У панському домі теж провідали про Танюшку через майстерність її. Підсилати до неї стали. Лакея, котрий молодший, якнайкраще одягнуть по-панському, годинника з ланцюжком начеплять та й пошлють до Танюшки, ніби в справі якійсь. Думають, чи не поласиться дівка на такого молодця. Тоді її приборкати можна. Пуття все-таки не виходило. Скаже Танюшка, що по ділу, а на інші розмови того лакея без уваги. Набридне, то ще й на глум зніме:

— Іди-но, милий, іди! Адже чекають. Бояться, мабуть, коли б у тебе годинник потом не пройшов і ланцюжок не помідів. Ач, без звички як ти їх мозолиш.

Ну, лакеєві чи іншому панському служникові такі слова, як собаці окріп. Біжить, як ошпарений, фурчить собі:

— Хіба це дівка? Статуй кам'яний, зеленоокий! Кращу знайдемо!

Фурчить отак, а самого вже захлюпнуло. Котрого не пошлють, забути не може Танющиної краси. Мов причарованого до того місця тягне — хоч мимо пройти, у віконце глянути. У свято мало не всій заводській паруботі справи на тій вулиці. Стежку біля самих вікон проторували. А Танюшка й не дивиться.

Сусідки вже почали Насті докоряти:

— Чого це в тебе Тетяна надто високо кирпу гне? Подружок у неї нема, на хлопців дивитися не хоче. Царевича-королевича чекає чи в Христові наречені збирається?

Настя на всі докори лише зітхає:

— Ой бабоньки, і сама не відаю. І так у мене дівка химерна була, а чаклунка ця перехожа зовсім її звела. Почнеш їй казати, а вона втупить очі в свій чаклунський гудзик і мовчить. Так би й викинула цього клятого гудзика, та в справах він їй на користь. Як шовки змінити, чи що, так у гудзик і дивиться. Казала й мені, та в мене, видно, очі тупі стали, не бачу. Відлупцювала б дівку, так, бач, вона в нас старанна. Либонь, її працею тільки й живемо. Думаю-думаю отак та як заплачу. Ну, тоді вона скаже: «Мамонько, адже я знаю, що тут моєї долі нема. Тому й нікого не принаджую і на гулянки не ходжу. Навіщо даремно людей у нудьгу вганяти? А що біля віконечка сиджу, то робота моя того вимагає. За віщо мене винуватиш? Що я поганого зробила?» От і відповідай їй!

Ну, жити все-таки добре почали. Танющине рукоділля в моду пішло. Не те що в заводі або в нашому місті, і по інших місцях про нього дізналися, замовлення посилають і гроші платять немалі. Доброму дядькові саме до міри стільки заробити. Тут тільки біда їх і спіткала — пожежа трапилась. А вночі діло було. Загін, повітка, коняка, корова, реманент різний — усе згоріло. З тим тільки й лишилися, в чому вискочили. Проте шкатулку Настя вихопила, встигла-таки. Другого дня й каже:

— Видно, край прийшов — доведеться продати шкатулку.

Сини в один голос:

— Продавай, мамонько. Не продешеви тільки.

Танюшка потай на гудзик подивилася, а там зеленоока манячить — нехай продають. Гірко стало Танюшці, а що поробиш? Однаково піде батькова пам'ятка цій зеленоокій. Зітхнула та й каже:

— Продавати — то й продавати.— І навіть не стала на прощання на ті камінці дивитися. І те сказати — в сусідів притулились, де вже тут розкладатися.

Надумали отак — продати, а купці вже й тут. Хто, може, сам і підпал влаштував, щоб шкатулкою заволодіти. Адже теж людці — нігтики, додряпаються! Бачать — діти підросли,— більше дають. П'ятсот там, сімсот, один до тисячі дійшов. Як для заводу, гроші немалі, можна на них справитися. Ну, Настя запросила все-таки дві тисячі. Ходять, значить, до неї, торгуються. Накидають потрошку, а самі один від одного ховаються, домовитися між собою не можуть. Бач, шмат цей такий — нікому відступитись не хочеться. Поки вони отак ходили, в Польову й приїхав новий прикажчик.