Павло Бажов - Павло Бажов. Малахітова шкатулка

А Шмагайлиха ще дужче витріщилася:

— Що за мана? Чия така? — питає:

— Дочкою люди звуть,— відповіла Настя.— Сама, як є, спадкоємниця шкатулки цієї, що ти купила. Не продала б, коли б не край прийшов. З малих років любила цими оздобами бавитися. Бавиться та похваляє — як, мовляв, від них тепло та хороше. Та що про це говорити! Що з воза впало — те пропало!

— Даремно, мила, так думаєш,— каже Шмагайлова жінка.— Знайду я місцечко цим камінцям.— А про себе думає: «Добре, що ця зеленоока сили своєї не відчуває. З'явись така в Сам-Петербурсі, царями б крутила. Треба ж — мій от дурник Турчанінов її не побачив».

З тим і розійшлися.

Шмагайлиха, як приїхала додому, похвалилася:

— Тепер, друже милий, я не тільки тебе, а й Турчанінова не потребуватиму. Тільки що — до побачення! Поїду до Сам-Петербурха або, ще краще, за кордон, продам шкатулочку і таких от чоловіків, як ти, дві дюжини куплю, коли знадоба трапиться.

Похвалилася, а показати на собі нову покупочку все-таки охота. Ну, звісно — жінка! Підбігла до дзеркала і перш за все наголовник приладнала.— Ой, ой, що таке! — Терпіння нема — крутить і дере волосся. Ледве висмикнула. А кортить... Сережки наділа — трохи мочки не розірвало. Пальця в перстень всунула — закувало, ледве з милом стягла. Чоловік посміюється: це таким, видно, носити!

А вона думає: «Що за штука? Треба до міста їхати, майстрові показати. Піджене, як треба, тільки б каміння не підмінив».

Сказано — зроблено. Другого дня зранку майнула. Адже на заводській тройці недалечко. Дізналась, який найнадійніший майстер,— і до нього. Майстер старий-престарий, а в своїй справі митець. Оглянув шкатулку, питає, в кого куплено. Пані розповіла, що знала. Обдивився ще раз майстер шкатулку, а на камінці навіть і не глянув.

— Не візьмусь,— каже,— хоч що давайте. Не тутешніх це майстрів робота. Нам не з руки з ними тягатися.

Пані, звичайно, не зрозуміла, в чому тут заковика, пирхнула і побігла до інших майстрів. Тільки всі як змовилися: оглянуть шкатулку, помилуються, а на камінці не дивляться і від роботи рішуче відмовляються. Пані тоді на хитрощі пішла, каже, що цю шкатулку з Сам-Петербурха привезла. Там усе й робили. Ну, майстер, якому вона це плела, тільки розсміявся.

— Знаю,— каже, — в якому місці шкатулку роблено, і про майстра багато чував. Тягатися з ним усім нашим не до снаги. На одного кого той майстер припасує, іншому не підійде, хоч що хоч роби.

Пані й тут не зрозуміла всього, тільки те й добрала — недобре діло, бояться когось майстри. Пригадала, що стара хазяйка казала, ніби дочка любила ці оздоби на себе надівати.

«Чи не на цю зеленооку припасовувалося? Ой лишенько!»

Потім знову прикидає в думках:

«Та мені що! Продам якій-небудь багатій дурепі. Нехай морочиться, а грошенята в мене будуть». З цим і поїхала в Польову.

Приїхала, а там новина: вісточку одержали — старий пан наказав довго жити. Хитренько він з Шмагайлом улаштував, а смерть його перехитрувала — взяла та й стукнула. Сина так і не встиг оженити, і тепер він повним хазяїном став. Невдовзі Шмагайлова жінка одержала вісточку. Так і так, моя мила, по весняній воді приїду на заводах показатися і тебе заберу, а музиканта твого кудись запроторимо. Шмагайло про це якось дізнався, шум-крик зняв. Прикро йому, бач, перед народом. Все ж таки прикажчик, а тут он що — жінку відбирають. Дуже випивати став. Із службовцями, звичайно. Вони раді старатися на дурничку. От якось бенкетували. Хтось із цих випивак і похвалився:

— Виросла в нас на заводі красуня, другої такої не скоро знайдеш.

Шмагайло й питає:

— Чия така? В якому місці живе?

Ну, йому розповіли і про шкатулку згадали — у цій, мовляв, сім'ї ваша жінка шкатулку купувала.

Шмагайло й каже:

— Коли б подивитися,— а у пияків і привід знайшовся.

— Хоч зараз підемо — оглянути, чи добре вони хату поставили. Сім'я хоч з вольних, а на заводській землі живуть. В разі чого й притиснути можна.

Пішли двоє чи троє з цим Шмагайлом. Ланцюг притягли, давай промір робити, чи не врізалася Настя в чужу садибу, чи виходять вершки між стовпами. Підкопуються, одне слово. Потім заходять у хату, а Танюшка якраз сама була. Глянув на неї Шмагайло і слова розгубив. Ну, ні в яких землях краси такої не бачив. Стоїть, як дурень, а вона сидить — помовчує, ніби це її й не обходить. Потім отямився трохи Шмагайло, почав питати:

— Що поробляєте?

Танюшка каже:

— На замовлення шию,— і роботу свою показала.

— Мені,— каже Шмагайло,— можна замовлення зробити?