Павло Бажов - Павло Бажов. Малахітова шкатулка

Незабаром знайшов їм Степан брилу таку. Витяг її нагору. Пишаються — ось, мовляв, ми які, а Степанові волі не дали. Про брилу написали панові, той і приїхав з самого, бач, Сам-Петербурха. Дізнався, як справа була, і кличе до себе Степана.

— От що,— каже,— даю тобі своє дворянське слово відпустити тебе на волю, якщо ти мені знайдеш такі малахітові камені, щоб, значить, з них вирубати стовпи не менш як п'ять сажнів завдовжки.

Степан відповідає:

— Мене вже раз оплели. Вчений я нині. Спочатку вольну пиши, потім старатися буду, а що вийде — побачимо.

Пан, звичайно, закричав, ногами затупотів, а Степан своєї:

— Трохи не забув — нареченій моїй теж вольну пропиши, а то що це за порядок — сам буду вольний, а жінка — кріпачка.

Пан бачить — парубок не м'який. Написав йому актовий папір.

— На,— каже,— тільки старайся, дивись.

А Степан своєї.

— Це вже як пощастить.

Знайшов, звичайно, Степан. Що йому, коли він усе нутро гори вже знав і сама Хазяйка йому пособляла. Вирубали з цієї малахітини стовпи, які їм потрібні, витягли нагору, і пан їх на подарунок у найголовнішу церкву до Сам-Петербурха послав. А брила та, яку Степан спочатку знайшов, і досі в нашому місті, кажуть. Як рідкість її зберігають.

З тої пори Степан на волю вийшов, а в Гумешках після того все багатство немов зникло. Добре, коли лазурівка йде, а більше обманка. Про королька з витком і не чувати, і малахіт зник, вода долати стала. Так з того часу Гумешки занепадати почали, а потім їх і зовсім затопило. Казали, що це Хазяйка розгнівалася за стовпи, що їх у церкву поставили. А їй це зовсім ні до чого.

Степан теж щастя в житті не зазнав. Одружився він, сім'ю завів, дім поставив, усе як слід. Жити б спокійно та радіти, а він невеселий став і здоров'ям хирів. Так на очах і танув.

Хворий, а надумав дробовичок завести і на полювання внадився. І все, бач, до Красногорського рудника ходить, а здобичі додому не носить. Восени пішов отак, та й кінець. Нема його та й нема... Де подівся? Зібрали, звичайно, Людей, давай шукати. А він, бач, на руднику коло високого каменя мертвий лежить, немов усміхається, і рушничка в нього тут-таки осторонь валяється, не стріляно з неї. Котрі люди перші прибігли, казали, що коло покійника ящірку зелену бачили, та таку велику, яких і зовсім у наших місцях не траплялося. Сидить ніби над покійником, голівку підвела, а сльози в неї так і капають. Як люди ближче підбігли — вона на камінь, тільки її й бачили. А як покійника додому привезли та обмивати стали,— бачать: у нього одна рука міцно стиснута, і трохи видно з неї зернятка зелененькі. Повнісінька жменя. Тут один знавець трапився, подивився збоку на зернятка та й каже:

— Та це ж мідний ізумруд! Рідкісний камінь, дорогий. Ціле багатство тобі, Насте, лишилося. Звідки в нього ці камінці?

Настя — жінка його — пояснює, що ніколи покійник ні про які камінці їй не казав. Шкатулку ось подарував їй, коли ще нареченим був. Велику шкатулку, малахітову. Багато в ній гарненького, а таких камінців нема. Не бачила.

Почали ті камінці з мертвої Степанової руки виймати, а вони й розсипались на порох. Так і не дізналися тоді, звідки вони в Степана взялися. Копали потім на Красногорці. Ну, руда й руда, бура, з мідним полиском. Згодом уже хтось дізнався, що це в Степана сльози Хазяйки Мідної гори були. Не продав їх, бач, нікому, таємно від своїх зберігав, з ними й смерть прийняв. Ач?

От вона, значить, яка, Мідної гори Хазяйка!

Недоброму з нею стрітися — горе, та й доброму — радості мало.

У Насті, Степанової вдови, шкатулка малахітова лишилася. З усякими жіночими оздобами. Персні там, сережки та інше за жіночим звичаєм. Сама Хазяйка Мідної гори обдарувала Степана цією шкатулкою, коли він ще одружитися збирався.

Настя в сирітстві зростала, не звикла до такого багатства, та й не дуже була охоча моду вести. Перші роки, як жили з Степаном, надівала, звичайно, з цієї шкатулки. Тільки не до душі їй прийшлося. Надіне перстень... Немов саме якраз, не тисне, не скочується, а піде до церкви чи в гості куди — замучиться. Наче закутий палець, в кінці аж посиніє. Сережки начепить — ще гірше. Вуха так витягне, аж мочки попухнуть. А на руку взяти — не важчі за ті, які Настя завжди носила. Намисто, шість чи сім разків, тільки один раз і приміряла. Наче лід навколо шиї і не зігрівається анітрохи. На люди того намиста зовсім не показувала. Соромно було.