Павло Бажов - Павло Бажов. Малахітова шкатулка

— Ти не лякайся. Поганого тобі не зроблю.

Парубкові прикро стало, що дівчина з нього глузує та ще й слова такі говорить. Дуже він розсердився, закричав навіть:

— Кого мені боятися, коли я в горі роблю!

— От і гаразд,— відповідає малахітниця.— Мені саме такого й треба, який нікого не боїться. Завтра, перед тим як у гору спускатися, буде тут ваш заводський прикажчик, ти йому й скажи, та, дивись, не забудь слів:

«Хазяйка, мовляв, Мідної гори наказувала тобі, смердючому цапові, щоб ти з Красногорського рудника забирався. Якщо будеш цю мою залізну шапку ламати, то я тобі всю мідь в Гумешках туди спущу, звідки ніяк її не дістанеш».

Сказала це й примружилась:

— Чи зрозумів, Степаночку? У горі, кажеш, робиш, нікого не боїшся? От і скажи прикажчикові, як я звеліла, а тепер іди та тому, хто з тобою, нічого, гляди, не кажи. Спрацьована він людина, нащо його тривожити та в цю справу вплутувати. І так он лазурівці сказала, щоб вона йому трохи підсобила.

І знову поплескала в долоні, і всі ящірки розбіглися. Сама теж на ноги скочила, схопилася рукою за камінь, підстрибнула і теж, як ящірка, побігла по каменю. Замість рук-ніг — лапи в неї зелені стали, хвіст виткнувся, по хребтині до половини чорна смужка, а голова людська. Збігла на вершечок, оглянулась та й каже:

— Не забудь, Степаночку, як я говорила. Веліла, мовляв, тобі, смердючому цапові з Красногорки забиратися. Зробиш по-моєму, заміж за тебе піду!

Парубок аж сплюнув зопалу:

— Тьху ти, погань яка! Щоб я з ящіркою одружився.

А вона бачить, як він плюється, і регоче.

— Гаразд,— кричить,— потім поговоримо. Може, й надумаєш?

І зразу ж за гірку, тільки хвіст зелений майнув.

Парубок лишився сам. На руднику тихо. Чути тільки, як за грудкою руди той, другий, похропує. Розбуркав його. Пішли на свої покоси, подивилися траву, на вечір додому повернулись, а в Степана одно на думці: як йому бути? Сказати прикажчикові такі слова — діло не мале, а він іще,— й справді,— смердючий був — гнилизна якась усередині в нього, кажуть, була. Не сказати — теж боязно. Адже вона Хазяйка. Яку хоч руду може в обманку перекинути. Виконуй тоді завдання. А ще гірше, соромно перед дівкою хвальком себе показати.

Думав-думав, насмілився:

— Що буде, те й буде, зроблю, як вона веліла.

Другого дня вранці, як біля спускового барабана народ зібрався, прикажчик заводський підійшов. Усі, звичайно, шапки скинули, мовчать, а Степан підходить та й каже:

— Бачив я вчора ввечері Хазяйку Мідної гори, і веліла вона тобі сказати: наказує вона тобі, смердючому цапові, з Красногорки забиратися. Якщо ти їй цю залізну шапку зіпсуєш, то вона всю мідь на Гумешках туди спустить, звідки ніхто й не добуде.

У прикажчика аж вуса затрусилися.

— Що це ти? П'яний чи з глузду з'їхав? Яка хазяйка? Кому такі слова говориш? Та я тебе в горі згною!

— Воля твоя,— каже Степан,— а тільки мені так велено.

— Відшмагати його,— кричить прикажчик,— та спустити в гору і в забої прикувати. А щоб не здох, давати йому собачої вівсянки і норму вимагати не потураючи, як тільки щось — бити нещадно!

Ну, звичайно, відшмагали парубка і — в гору. Наглядач рудниковий,— теж собака не останній,— відвів йому забій — гірше нікуди. І вогко тут, і руди доброї нема, давно б кинути треба. Тут і прикували Степана довгим ланцюгом, щоб, значить, працювати можна було. Відомо, який час був,— кріпацтво. Всіляко знущалися з людини. Наглядач ще й каже:

— Прохолонь тут трохи. А завдання тобі буде чистим малахітом ось стільки,— і призначив зовсім невідповідно.

Нічого не зробиш. Як відійшов наглядач, почав Степан кайлом помахувати, а парубок усе-таки моторний був. Дивиться,— добре йде. Так малахіт і сиплеться, немов його руками хто підкидає. І вода кудись пішла із забою. Сухо стало.

«От,— думає,— добре. Згадала, видно, про мене Хазяйка».

Тільки подумав, раптом як засяє. Дивиться, а Хазяйка тут, перед ним.

— Молодець,— каже,— Степане Петровичу. Можна похвалити. Не злякався смердючого цапа. Добре йому сказав. Ходімо, мабуть, моє придане дивитися. Я теж свого слова не зрікаюсь.

А сама трохи насупилася, немов це їй недобре. Сплеснула в долоньки, ящірки набігли, із Степана ланцюг зняли, а Хазяйка їм розпорядок дала:

— Норму тут наламайте вдвічі більшу. І щоб на добір малахіт був, шовкового сорту.— Потім Степанові каже:— Ну, женишку, ходімо дивитися моє придане.