Павло Бажов - Павло Бажов. Малахітова шкатулка

От і пішли. Вона попереду. Степан за нею. Куди вона йде — все їй відкрито. Ніби кімнати великі під землею зробилися, а стіни у них різні. То все зелені, то жовті з золотими цяточками. На Деяких знову квіти мідні. Сині теж є, лазурові. Одне слово, прикрашено, що й сказати не можна. І плаття на ній — на Хазяйці — міниться. То воно виблискує, наче скло, то раптом злиняє, а то алмазним осипом засяє чи червонясто-мідним стане, потім знову шовком зеленим міниться. Ідуть-ідуть, зупинилася вона.

— Далі,— каже,— на багато верст жовтяки та сіряки з цяточками підуть. Чого їх дивитися? А це ось під самою Красногоркою ми. Тут у мене після Гумешок найдорожче місце.

І бачить Степан величезну кімнату, а в ній ліжко, столи, ослінчики — все з королькової міді. Стіни малахітові з алмазом, а стеля темно-червона під чернь, а на ній квітки мідні.

— Посидимо,— каже,— тут, поговоримо.

Сіли ото вони на ослінчики, малахітниця й питає:

— Бачив моє придане?

— Бачив,— каже Степан.

— Ну, як тепер з одруженням?

А Степан і не знає, як відповідати. У нього, бач, наречена була. Хороша дівчина, сирітка одна. Ну, звичайно, проти малахітниці де ж їй красою рівнятися! Проста людина, звичайна. Пом'явся-пом'явся Степан та й каже:

— Придане в тебе — хоч і царям, а я людина робоча, проста.

— Ти,— каже,— друже милий, не крути. Прямо кажи, береш мене заміж чи ні? — І сама зовсім насупилася.

Ну, Степан і відповів напрямки:

— Не можу, бо іншій обіцяв.

Мовив так і думає: розгнівається тепер. А вона ніби зраділа.

— Молодець,— каже,— Степаночку. За прикажчика тебе похвалила, а за це вдвічі похвалю. Не поласився ти на моє багатство, не проміняв своєї Настусі на кам'яну дівку.— А в парубка й справді наречену Настею звали.— От,— каже,— тобі подаруночок для твоєї нареченої,— і подає велику малахітову шкатулку. А там, бач, усякі жіночі оздоби. Сережки, персні та інше, що навіть не в кожної багатої нареченої буває.

— Як же, — питає парубок,— я з оцим добром нагору підіймуся?

— Про це не журися. Все тобі буде влаштовано, і від прикажчика тебе визволю, і житимеш у достатку з своєю дружиною, тільки ось тобі мій наказ — про мене, цур, потім не згадуй. Це тобі третє моє випробування буде. А тепер ступай поїж трохи.

Сплеснула знову в долоньки, набігли ящірки — повен стіл наставили. Нагодувала вона його борщем добрим, пирогом з рибою, бараниною, кашею та іншим, що за російським звичаєм належить. Потім і каже:

— Ну, прощай, Степане Петровичу, гляди, не згадуй про мене.— А в самої сльози. Вона руку підставила, а сльози кап-кап і на руці зернятками застигають. Повнісінька жменя.— На ось, візьми на розживу. Великі гроші за ці камінці люди дають. Багатий будеш,— і подає йому.

Камінці холодні, а рука, бач, гаряча, зовсім як є жива, і тремтить трохи.

Степан узяв камінці, вклонився низенько й питає:

— Куди мені йти? — А сам теж невеселий став. Вона показала перстом, перед ним і відкрився хід, як штольня, і видно в ній, як удень. Пішов Степан тією штольнею,— знов усяких земельних багатств надивився і прийшов саме до свого забою. Прийшов, штольня і закрилася, і все в ній стало, як було. Ящірка прибігла, ланцюг йому на ногу приладнала, а шкатулка з подарунками раптом маленькою стала, Степан і сховав її за пазуху. Незабаром рудниковий наглядач підійшов. Поглузувати збирався, коли бачить — у Степана понад завдання нагорнуто, і малахіт добірний, сорт сортом. «Що,— думає,— за штука? Звідки це?» Поліз у забій, оглянув усе та й каже:

— У цьому забої кожен скільки хоч наламає.— І повів Степана до іншого забою, а в цей свого небожа поставив.

Другого дня почав Степан працювати, а малахіт так і відлітає, та ще корольок з витком траплятися став, а в того — небожа,— скажи на милість, нічого доброго нема, все обальчик [2] Обальчик — пуста порода. та обманка йде. Тут наглядач і збагнув, у чому річ. Побіг до прикажчика. Так і так.

— Не інакше,— каже,— Степан душу нечистій силі продав.

Прикажчик на це й каже:

— Це його діло, кому він душу продав, а нам свою користь мати треба. Пообіцяй йому, що на волю відпустимо, нехай тільки малахітову брилу на сто пудів знайде.

Звелів усе ж таки прикажчик розкувати Степана й наказ такий дав — на Красногорці роботи припинити.

— Хто,— каже,— його зна? Може, цей дурень з розуму тоді казав. Та й руда там з міддю пішла, тільки чавун псуватиме.

Наглядач об'явив Степанові, що від нього вимагають, а той відповів:

— Хто від волі відмовиться? Старатимуся, а чи зна йду — це вже як мені поталанить.