Павло Бажов - Павло Бажов. Малахітова шкатулка

— Ще що наплетеш? По книгах, либонь, шістнадцять років позначено. Найзаконніші роки. Коли впертості своєї не кинеш, шмагати тебе завтра звелю.

Отоді мати й піддалася:

— Не втечеш, видно, донечко, від своєї долі!

А донечка що? Руки-ноги віднялися, слова сказати не може: На ніч усе-таки відійшла і з рудника втекла. Зовсім і не остерігається, просто по дорозі пішла, а куди — про те й не думала. Аби від рудника далі.

Година тиха та тепла видалася, звечора сніг пішов. Тихий такий сніжок, ніби дрібне пір'ячко розсипалося. Дорога лісом пішла. Там, звичайно, вовки й інші звірі. Тільки Василинка нікого не боїться. На те зважилась:

— Хай краще вовки загризуть, аби не за протухлого заміж.

От вона, значить, чалапає та й чалапає. Спочатку зовсім швидко йшла. Верст, мабуть, з п'ятнадцять, а то й усі двадцять відчухрала. Одежинка на ній не дуже справна, а йти не холодно, навіть жарко: снігу ж насипало, мабуть, на дві чверті, ледве ноги витягає,— от і зігрілася. А сніг усе падає та й падає. Ніби ще густіший став. Просто розкіш, така краса пишна. Василинка й притомилася, знесилилась та на дорозі й сіла.

«Дай,— думає,— спочину трошки». А того не розуміє, що в таку годину сідати на відкритому місці найгірше.

Сидить оце, сніжком милується, а він до неї липне та й липне. Посиділа, а підвестись і не може. Тільки не злякалась, про себе подумала:

«Ще, мабуть, посидіти треба. Відпочити як слід».

Ну, й відпочила. Снігом її зовсім засипало. Як копичка посеред дороги стала. І зовсім від села близько.

На щастя, вранці якомусь сільському,— він теж улітку трохи камінчиками та золотом цікавився,— трапилося в той бік конячкою шлях прокладати. Коняка й нашорошилася, запирхала, не підходить до копички. Старатель і роздивився, що людину засипало. Підійшов ближче, бачить — немов ще не зовсім охолола, руки гнуться. Підхопив Василинку та в сани, накрив своїм верхнім кожухом — і додому. Там з жінкою почали відходжувати Василинку. Отямилась-таки! Очі розплющила й пальці на руках розтулила. Дивляться, а в неї в руці камінь великий блищить, чистої голубої води. Старатель аж злякався,— ще до в'язниці за такий посадять,— та й питає:

— Де взяла?

Василинка й відповідає:

— Сам у руку залетів.

— Як це?

Тоді Василинка й розповіла, як діло було.

Коли її вже зовсім стало засипати снігом, раптом відкрився перед нею хідник у землю. Неширокий прохідник, і темненько тут, а йти можна: східці видно й тепло. Василинка й зраділа:

«Ось де,— думає,— нікому з рудникових мене не знайти». І почала спускатися по східцях. Довго спускалась і вийшла на велике-велике поле. Кінця-краю йому не видно. Трава на цьому полі кущиками і дерева ріденько,— все пожовкло, як восени. Впоперек поля річка. Чорна-чорнісінька, і не поворухнеться, як закам'яніла. За річкою, просто перед Василинкою, гірка невеличка, а на вершечку камені-кругляки: посередині — наче стіл, а навколо — як ослінчики. Не на людський зріст, а набагато більші. Холодно тут і чогось боязно.

Хотіла вже Василинка назад податися, аж раптом за гіркою іскри посипались. Дивиться,— а на кам'яному столі купа дорогого каміння з'явилася. Різними вогниками горять, і річка від них повеселішала. Дивитися любо. Тут хтось і питає:

— Це на кого?

Знизу йому кричать:

— На простоту!

І відразу ж камінці іскорками на всі боки розлетілися. Потім за гіркою знову вогнем спалахнуло і на кам'яний стіл камінці викинуло. Багато їх. Не менше, мабуть, як гарба з сіном. І камінці більші. Хтось знову питає:

— Це на кого?

Знизу кричать:

— На терплячого!

І, як того разу, камінці полетіли на всі боки. Немов хмарка жучків знялася. Лише різниця, що блищать інакше. Одні червоним міняться, інші зеленими вогниками сяють, голубенькі теж, жовтенькі... всякі. І теж на льоту дзижчать. Задивилася Василинка на тих жучків, а за гіркою знову вогнем спалахнуло, і на кам'яному столі нова купка каміння. Цього разу зовсім маленька, проте камінці все великі і краси незвичайної. Знизу кричать:

— Це на завзятого та на щасливе око!

І відразу ж камінчики, як дрібні пташечки, полинули-полетіли на всі боки. Над полем немов ліхтарики захиталися. Ці помаленьку летять, не квапляться. Один камінець до Василинки підлетів та, як кошеня голівкою, в руку і ткнувся — тут, мовляв, я, візьми!

Розлетілися кам'яні пташки, тихо й темно стало. Чекає Василинка, що далі буде, і бачить — з'явився на кам'яному столі один камінець. Немов зовсім простенький, на п'ять граней: три поздовжні та дві поперечні. І тут відразу тепло та ясно стало, трава й дерева зазеленіли, пташки заспівали, і річка заблищала, засяяла, заплюскотіла. Де голий пісок був, там хліба густі та високі. І людей з'явилося сила-силенна. Та всі веселі. Хто ніби й з роботи йде, а теж пісню співає.