Павло Бажов - Павло Бажов. Малахітова шкатулка

— Данила побачити...

Майстер так і шарахнувся, а другого дня по заводу шепотіти стали:

— Зовсім збожеволіла мертвякова наречена. Ночами на Зміїну ходить, покійника чекає. Коли б ще заводу не підпалила, бо не сповна ж розуму.

Брати-сестри прочули, знову прибігли, почали страхати та вмовляти Катю. Тільки вона й слухати не схотіла. Показала їм гроші й каже:

— Це, думаєте, звідки в мене? У добрих майстрів не беруть, а мені за першу роботу стільки відвалили! Чому так?

Брати чули, як їй поталанило, і кажуть:

— Випадок щасливий вийшов. Про що тут говорити.

— Таких,— відповідає,— випадків не буває. Це мені Данило сам такий камінь підклав і візерунок вивів.

Брати сміються, сестри руками махають:

— І справді збожеволіла! Треба прикажчикові сказати. Коли б справді завод не підпалила!

Не сказали, звичайно. Посоромилися сестру виказувати. Тільки як вийшли, то й змовились:

— Треба за Катериною дивитися. Куди піде — зразу ж за нею бігти.

А Катя вирядила рідню, двері зачинила та взялася новий камінець розпилювати. Пиляє та й загадує:

— Коли такий самий вийде, значить, не примарилось мені — бачила я Данилочка.

От вона й поспішає розпиляти. Подивитись їй хочеться швидше, як по-справжньому візерунок вийде. Ніч уже давно, а Катя все за верстатом сидить. Одна сестра прокинулась на той час, побачила світло в хаті, підбігла до віконечка, дивиться крізь щілину у віконниці й дивується:

— І сон її не бере! Біда з дівкою!

Відпиляла Катя дощечку — візерунок і визначився. Ще кращий від того. Пташка з дерева вниз полетіла, крила розправила, а знизу назустріч друга летить. П'ять разів цей візерунок на дощечці. Цятка в цятку намічено, де впоперек розпиляти. Катя тут і думати не стала. Схопилась та й побігла кудись. Сестра за нею. По дорозі постукала до братів — біжіть, мовляв, швидше! Вибігли брати, ще людей зібрали. А вже видненько стало. Дивляться,— Катя повз Гумешки біжить. Туди всі й кинулись, а вона, видно, і не чує, що народ за нею. Пробігла рудник, повільніше пішла в обхід Зміїної гірки. Люди теж трохи затрималися,— подивимося, мовляв, що вона робитиме.

Катя йде, як їй звично, на гірку. Подивилась, а ліс навколо якийсь небачений. Помацала рукою дерево, а воно холодне та гладеньке, наче камінь шліфований. І трава долі теж, виявилося, кам'яна, і темно ще тут. Катя й думає:

«Видно, я в гору потрапила».

Родичі та люди тим часом переполошилися:

— Куди вона поділася? Допіру близько була, а не стало!

Бігають, метушаться. Хто на гірку, хто навколо гірки. Перегукуються одне з одним:

— Там не видно?

А Катя ходить у кам'яному лісі й думає як їй Данила знайти. Походила-походила та й закричала:

— Данилку, відгукнися!

Лісом гомін пішов. Гілля зашурхотіло: «Нема його! Нема його! Нема його!» Тільки Катя не спинилась:

— Данилку, відгукнися!

Лісом знову: «Нема його! Нема його! Нема його!»

Катя знову:

— Данилку, відгукнися!

Тут Хазяйка гори перед Катею й з'явилася.

— Ти чого,— питає,— в мій ліс прийшла? Чого тобі? Каменю, чи що, хорошого шукаєш? Бери, який хочеш, та йди собі швидше!

Катя тут і каже:

— Не треба мені твого мертвого каменю! Подавай мені живого Данилочка. Де він у тебе захований? Яке маєш право чужих женихів заманювати?

Ну, смілива дівка. Просто на горло наступати стала. Це Хазяйці самій! А та нічого, стоїть спокійнісінько.

— Ще що скажеш?

— А те й скажу — давай Данила! У тебе він...

Хазяйка розсміялася та й каже:

— Ти, дурна дівко, знаєш, з ким говориш?

— Не сліпа,— кричить,— бачу! Тільки не боюся тебе, розлучнице! Анітрошечки не боюся! Як не хитро в тебе, а до мене Данило тягнеться. Сама бачила. Що, взяла?

Хазяйка тоді й каже:

— А от послухаємо, що він сам скаже.

До того в лісі темненько було, а то враз ніби він ожив. Видно стало. Трава знизу різними вогнями запалала, дерева одне від одного кращі стали. У прогалини галявинку видно, а на ній квіти кам'яні, і бджілки золоті, як іскорки, над тими квітами. Ну, така вже там краса, що вік не надивився б. І бачить Катя: біжить цим лісом Данило. Просто до неї. Катя назустріч кинулася:

— Данилочку!

— Зажди,— каже Хазяйка й питає: — Ну, Даниле-майстре, вибирай — як бути? З нею підеш — усе моє забудеш, тут залишишся — її й людей забути треба.

— Не можу,— відповідає,— людей забути, а її щохвилини пам'ятаю.