Павло Бажов - Павло Бажов. Малахітова шкатулка

Добре Данилкові в цієї бабусі Вихорихи пожилося. Старенька, бач, ласкава та балакуча, а трав, та корінців, та квіток усяких у неї насушено та навішано по всій хаті. Данилко до трав цікавий — як ця зветься? де росте? яка квітка? Старенька йому й розповідає.

Якось Данилко й питає:

— Ти, бабусю, кожну квітку в наших місцях знаєш?

— Хвалитися,— каже,— не буду, а всі ніби знаю, які відкриті.

— А хіба,— питає,— ще не відкриті бувають?

— Є,— відповідає,— і такі. Про папороть чув? Вона нібито цвіте на Іванів день. Та квітка чарівницька. Скарби нею відкривають. Для людини шкідлива. На розрив-траві квітка — мерехтливий вогник. Спіймав його — і всі тобі затвори відкриті. Злодійська це квітка. А то ще й кам'яна квітка є. У малахітовій горі ніби росте. На зміїне свято повну силу має. Нещасна та людина, яка кам'яну квітку побачить.

— А чого, бабусю, нещасна?

— А цього, дитинко, я й сама не знаю. Так мені розповідали.

Данилко у Вихорихи, може, і довше б жив, та прикажчикові вістівці вгляділи, що парубійко потроху ходити став, і зразу до прикажчика. Прикажчик Данилка покликав та й каже:

— Іди лишень тепер до Прокоповича — малахітної справи навчатися. Саме там по тобі робота.

Ну, що поробиш? Пішов Данилко, а сам ще від вітру хитається.

Прокопович подивився на нього та й каже:

— Ще такого бракувало. Здоровим хлопцям тутешнє навчання не під силу, а з такого що спитаєш — ледве живий стоїть.

Пішов Прокопович до прикажчика:

— Не треба такого. Ще ненароком уб'єш — відповідати доведеться.

Тільки прикажчик — куди тобі, слухати не став:

— Дано тобі — вчи, не базікай! Він — цей парубійко — міцний. Не дивись, що кволенький.

— Ну, діло ваше,— каже Прокопович,— було б сказано. Вчитиму, тільки б до одвіту не потягли.

— Тягти нема кому. Самотній цей парубійко, що хочеш з ним роби,— відповідає прикажчик.

Прийшов Прокопович додому, а Данилко коло верстата стоїть, дощечку малахітову оглядає. На цій дощечці заріз зроблено — кромку відбити. От Данилко в це місце очима вп'явся і голівкою похитує. Прокоповичу цікаво стало, що цей новенький парубійко тут розглядає. Спитав суворо, як за його правилом годилося:

— Ти що це? Хто тебе просив виріб у руки брати? Чого тут додивляєшся?

Данилко й відповідає:

— На моє око, дідусю, не з цього боку окрайок відбивати треба. Бач, візерунок тут, а його й зріжуть.

Прокопович закричав, звичайно:

— Що? Хто ти такий? Майстер? У руках не тримав, а міркуєш? Що ти розуміти можеш?

— Те й розумію, що цю штуку зіпсували,— відповідає Данилко.

— Хто зіпсував? га? Це ти, шмаркач, мені — першому майстрові!.. Та я тобі таке псування покажу... живий не будеш!

Посваривсь отак, покричав, а Данилка пальцем не зачепив. Прокопович, бач, сам над цією дощечкою думав,— з якого боку окрайок зрізати. Данилко своєю розмовою саме в точку попав. Викричався Прокопович і каже зовсім уже по-доброму:

— Ну, ти, майстре явлений, покажи, як, по-твоєму, зробити?

Данилко й став показувати та розказувати:

— От би який візерунок вийшов. А ще б краще — пустити дощечку вужчою, по чистому полю окрайок відбити, тільки б згори плетенець малий залишити.

Прокопонич усе покрикує:

— Ну-ну... Аякже! Багато ти розумієш. Назбирав — не розсип! — А про себе думає: «Правильно парубійко каже. З такого, мабуть, пуття буде. Тільки вчити ж його як? Стукни разок — він і ноги простягне».

Подумав отак та й питає:

— Ти хоч чий, отакий вчений?

Данилко й розповів про себе.

Сирота, мовляв. Матері не пам'ятаю, а про батька й зовсім не знаю, хто був. Кличуть Данилком Недокормишем, а як по батькові і прізвище батьківське — про те не знаю. Розповів він, як у челядниках був і за що його прогнали, як потім літо за чередою ходив, як били його.

Прокопович пожалів:

— Не солодке, бачу, тобі, хлопче, життя випало, а тут ще й до мене потрапив. У нас майстерство суворе.

Потім ніби розсердився, забурчав:

— Ну, досить, досить! Ач, балакучий який! Адже язиком — не руками,— кожен би працював. Цілий вечір теревені правити! Теж мені ученичок! Подивлюсь от завтра, чи маєш тяму? Сідай вечеряти, та й спати час.

Прокопович одинаком жив. Жінка в нього давно померла. Стара Митрофанівна по-сусідству приходила до нього хазяйство вести. Уранці приходила зварити щось, у хаті прибрати, а вечорами Прокопович сам робив, що йому треба.