Павло Бажов - Павло Бажов. Малахітова шкатулка

Довелося тут прикажчикові від свого слова відступити. Повідомив, що пан написав, відпустив Данилка до Прокоповича і малюнок віддав.

Повеселішали Данилко з Прокоповичем, і робота в них жвавіше пішла. Данилко незабаром за ту нову чашу взявся. Хитрощів у ній безліч. Трохи не так ударив,— пропала робота, знову починай. Ну, око в Данилка вірне, рука смілива, сили досить — добре йде діло. Одне йому не по душі — труднощів багато, а краси немов і зовсім нема. Казав Прокоповичу, а той тільки здивувався:

— А тобі що? Придумали — значить, їм треба. Чимало я таких усяких штук виточив та вирізав, а куди вони — до пуття й не знаю.

Пробував з прикажчиком поговорити, та де там! Ногами затупотів, руками замахав:

— Ти очманів? За рисунок великі гроші заплачено. Може, перший у столиці художник його робив, а ти пересуджувати вигадав!

Потім, видно, згадав, що пан йому замовляв,— чи не вигадають удвох чого новенького,— і каже:

— Ти от що... Роби цю чашу за панським рисунком, а якщо іншу від себе видумаєш — твоя справа. Не заважатиму. Каменю в нас, либонь, вистачить. Якого треба — такого й дам.

Ось тут Данилкові думка й запала. Не нами сказано — чуже зганити мудрості небагато треба, а своє вигадати — не одну нічку з боку на бік перевернешся. От Данилко сидить над цією чашею за рисунком, а сам про інше думає. Міркує собі, яка квітка, яке листячко до малахітового каменю краще підійде. Замислений став, невеселий. Прокопович помітив, питає:

— Чи здоровий ти, Данилку? Легше б з цією чашею. Куди поспішати? Пішов би погуляти куди, а то все сидиш та сидиш.

— І справді,— каже Данилко,— хоча б у ліс піти. Чи не побачу, що мені треба.

З того часу й почав трохи не щодня в ліс бігати. Час саме покісний, ягідний. Трави всі в цвіту. Данилко зупиниться на покосі чи на галявинці в лісі й стоїть, дивиться. А то знову ходить по покосах та розглядає траву, наче шукає когось. Людей у той час в лісі і на покосах багато. Питають Данилка, чи не загубив чого? Він усміхнеться так невесело та й каже:

— Загубити не загубив, а знайти не можу.

Ну, дехто почав говорити:

— Негаразд із парубком.

А він прийде додому й одразу до верстата та до ранку й сидить, а як сонечко зійде, знову в ліс та на покоси. Листя та квіти всякі носити додому почав, та все більше з об'їді [3] Обід — отруйні рослини, що шкодять худобі ( Прим. перекл.). : чемерицю та болиголов, дурман, та багонник, та різуху всяку. З лиця змарнів, очі неспокійні стали, в руках сміливість утратив. Прокопович зовсім стурбувався, а Данилко й каже:

— Чаша мені спокою не дає. Хочеться так її зробити, щоб камінь повну силу мав.

Прокопович почав відраджувати:

— Нащо вона тобі здалася? Адже ми ситі, чого тобі ще? Нехай пани тішаться, коли їм любо. Тільки б нас не чіпали. Вигадають який візерунок — зробимо, а назустріч їм навіщо лізти? Зайвий хомут надівати — та й годі.

Ну, Данилко на своєму стоїть:

— Не для пана,— каже,— стараюся. Не можу з голови викинути ту чашу. Адже бачу, який у нас камінь, а ми що з ним робимо? Точимо та ріжемо, та поліровку наводимо і зовсім ні до чого. От у мене й виникло бажання так зробити, щоб повну силу каменю самому подивитись і людям показати.

З часом відійшов Данилко, сів знову за ту чашу, за панський рисунок. Працює, а сам посміхається:

— Стрічка кам'яна з дірками, кайомочка різьблена...

Потім раптом занедбав цю роботу. Інше почав. Без перепочинку біля верстата стоїть. Прокоповичу сказав:

— За дурман-квіткою свою чашу робитиму.

Прокопович відмовляти став. Данилко спочатку й слухати не хотів, потім, днів через три-чотири, як у нього якась помилка вийшла, і каже Прокоповичу:

— Ну, гаразд. Спершу панську чашу закінчу, потім за свою візьмуся. Тільки ти вже тоді мене не відмовляй... Не можу її з голови викинути.

Прокопович відповідає:

— Гаразд, не заважатиму,— а сам думає: «Вгамується парубок, забуде. Оженити його треба. От що! Зайва дурість з голови вилетить, коли родину заведе».

Узявся Данилко до чаші. Роботи з нею багато — в один рік не вкладеш. Працює старанно, про дурман-квітку не згадує. Прокопович і став про одруження заговорювати:

— От хоч би Катя Летеміна — чим не наречена? Хороша дівчина... Нічого не скажеш.

Це Прокопович з розуму казав. Він, бач, давно помітив, що Данилко на ту дівчину дуже поглядав. Ну, і вона не одверталась. От Прокопович, наче ненароком, і заводив розмову. А Данилко своє твердить:

— Зажди! Ось із чашею впораюсь. Набридла вона мені. Так і дивись — молотком стукну, а він про одруження! Умовились ми з Катею. Почекає вона мене.