Павло Бажов - Павло Бажов. Малахітова шкатулка

Прикажчик усе-таки пам'ятав панський наказ — поставляє Прокоповичу учнів. Той, за своїм звичаєм, попомучить парубійка та й здасть знову прикажчикові:

— Не годиться цей...

Прикажчик присікуватися став:

— Доки це буде? Не годиться та не годиться, коли ж годитиметься? Вчи цього...

Прокопович усе своєї:

— Мені що... Хоч десять років учитиму, а пуття з цього парубійка не буде...

— Якого тобі ще?

— Мені хоч і зовсім не став,— за цим не журюся...

Отак і перебрали прикажчик з Прокоповичем багато хлоп'ят, а кінець один: на голові гулі, а в голові — коли б утекти. Деякі навмисне псували, щоб Прокопович їх прогнав.

Ось так і дійшла справа до Данилка Недокормиша. Сиріткою круглим був цей парубійко. Років, мабуть, тоді дванадцять, а то й більше. На ногах височенький, а худий-худісінький, в чому тільки душа держиться. Ну, а — на лиці чистенький. Волоссячко кучерявеньке, оченятка голубенькі. Його й узяли спершу в козачки при панському домі: табакерку, хустку подати, збігати куди тощо. Тільки в цього сирітки здібності до такої справи не виявилось. Інші парубійки на таких ось місцях в'юнами в'ються. Тільки що — виструнчиться: що накажете? А цей Данилко заб'ється кудись у куток, задивиться на картину яку чи на прикрасу та й стоїть. Його гукають, а в нього й за вухом не свербить. Били, звичайно, спочатку, потім рукою махнули:

— Химерний якийсь! Тихохід! З такого доброго служника не вийде.

На заводську роботу або в гору все-таки не віддали — дуже слабка жила, на тиждень не вистачить. Поставив його прикажчик у підпаски. І тут Данилко не зовсім годящим прийшовся. Парубійко ніби й старанний, а все у нього похибка виходить. Все ніби думає про щось. Задивиться на травичку, а корови — он де! Старий чередник ласкавий трапився, жалів сирітку, і той часом лаявся:

— Що тільки з тебе, Данилку, буде? Загубиш ти себе, та й мою стару спину під нагайку підведеш. Куди це годиться? Про що хоч думка в тебе?

— Я й сам, дідусю, не знаю... Так... ні про що... Задивився трошки. Комашка по листочку лізла. Сама сизенька, а з-під криллячок у неї жовтеньке виглядає, а листочок широченький... По краях зубчики, як оборочки вигнуті. Тут темніше показує, а серединка зелена-зеленісінька, немов її тільки що пофарбували... А комашка й лізе...

— Ну, чи не дурень ти, Данилку? Чи твоє діло комашок розбирати? Лізе вона, ну й хай лізе, а твоє діло корів доглядати. Дивись мені, викинь цю дурість з голови, а то прикажчикові скажу!

Одне Данилкові далося. На дудці він грати навчився — куди старому! Чисто на музиці якій. Увечері, як корів приженуть, дівчата-молодиці просять:

— Заграй, Данилку, пісеньку.

Він і почне награвати. І пісні все незнайомі. Чи то ліс шумить, чи то струмок дзюрнить, пташки на різні голоси перегукуються, а добре виходить. Дуже за ці пісеньки почали жінки ласкаво ставитися до Данилка. Хто сірячину полагодить, хто полотна на онучі відріже, сорочечку нову пошиє... Про їжу й мови нема,— кожна намагається дати більше та солодше. Старому чередникові пісні Данилкові теж до серця припали. Тільки й тут трошки негаразд виходило. Почне Данилко награвати — і все забуде, ніби й корів нема. На цій грі й спіткала його біда.

Данилко, видно, загрався, а старий задрімав трошки. Кілька корівок у них і відбилося. Як почали на вигін збирати, дивляться — тієї нема, другої нема. Шукати кинулись, та де там. Пасли коло Єльчиної... Саме тут вовче місце, глухе... Одну тільки корівку й знайшли. Пригнали череду додому... Так і так розповіли. Ну, з заводу теж побігли-поїхали на розшуки, та не знайшли.

Розправа тоді відомо, яка була. За всяку провину підставляй спину. На гріх ще одна корова з прикажчикового двору була. Тут і зовсім спуску не чекай. Розтягли спочатку старого, потім і до Данилка дійшло, а він худенький та кволенький. Панський кат застеріг навіть:

— Ач, який,— каже,— з одного разу зомліє, а то й зовсім дух випустить.

Ударив проте,— не пожалів, а Данилко мовчить. Кат його вдруге — мовчить, утретє — мовчить. Кат тут і розлютився, давай шмагати з усього плеча, а сам кричить:

— Я тебе, мовчуна, доведу... Подаси голос... Подаси!

Данилко тремтить весь, сльози капають, а мовчить.

Закусив губку й кріпиться. Так і зомлів, а слівця від нього не чули. Прикажчик,— він тут же, звичайно, був,— здивувався:

— Ач, який терплячий знайшовся! Тепер знаю, куди його поставити, якщо живим лишиться.

Відлежався-таки Данилко. Бабуся Вихориха його відходила. Жила, кажуть, старенька така. Замість лікаря по наших заводах у великій славі була. Силу в травах знала: яка від зубів, яка від надсади, яка від ломоти... Ну, все, як є. Сама ті трави збирала в той час, коли яка трава повну силу мала. З таких трав і корінців настоянки готувала, відвари варила та з мазями зміщувала.