Юрий Ярмыш - ЛЕТЮЧЕ ДЕРЕВО

Рожеве Дерево перезнайомилося з усіма сусідами та й стало собі рости. Виявилося, що непосидючі руді звірятка звалися мавпочками. Вони чіплялися хвостами за гілки, весело розгойдувалися, злазили на самісінький вершечок. Райдужні пташки пронизливо галасували, свистіли вдень і вночі.

Незабаром на Рожевому Дереві дозріли зернятка. Тепер воно чекало, коли навколо зашумлять дрібним листом рожеві парості — його маленькі діти.

Та зернятка падали в розпечений грунт і, мабуть, всихали там.

Жодне парості не з'явилося поруч. І це дуже непокоїло Дерево...

Минав час. Рожеве Дерево почало вже забувати свій ліс. Колишнє життя здавалося йому давнім сном, сивою казкою.

Але одного тихого ранку воно несподівано побачило на своїй гілці сіренького Соловейка і жовтогарячу Іволгу!

Дерево зраділо:

— І вам теж набридло серед берізок та кленів? Хочете тут оселитися?

— Ні, зовсім не набридло! — відповів Соловейко.— Просто в наших краях зараз холодно. Зима!

І Соловейко з Іволгою почали шукати комашок — вони зголодніли в довгій дорозі.

Другого дня Рожеве Дерево знову спитало:

— Чому ви не співаєте, як оці райдужні пташки? Хіба вам тут не подобається?

— Ми співаємо тільки в себе, на рідній землі! — відказав Соловейко.

Пташки гостювали кілька місяців, а там почали збиратися в дорогу.

— Вже надходить весна! Тепло стане в нашому лісі! — раділа Іволга.

— Як гарно, коли гілочки прикрашаються бростю, коли зелене листячко полонить увесь ліс! — мріяв Соловейко.

Дерево слухало пташок, а далі тихенько попрохало :

— Я одне тут.— В його шелестінні Соловейко з Іволгою почули сум.— Діточок немає... Візьміть, будь ласка, мої зернятка — киньте їх в тому лісочку, на тій самій галявині, де я народилося...

І знову минав час. Тепер Рожеве Дерево щороку нетерпляче чекало Соловейка й Іволгу:

— Ну, як там? Чи проклюнулися з моїх зерняток малі діти, чи живі-здорові?

— Проклюнулися! Ростуть, зеленіють, живі здорові! А такі милі та гарні. Вам кланяються, поет до себе запрошують!

Одного дня до Дерева навідався сам чародійник Вітер

— Як тобі в цих місцях? Переказували мені — не дуже добре.

— Хочу додому, на рідну землю...— зашелестіло Дерево кожною гілочкою.

— Але я ж казав тобі, моя сила діє лише раз. Чому ж ти тоді не послухало?

— Хай шумлять восени холодні зливи, хай лютує мороз узимку,— хочу до рідного лісу!

Вітер схвилювався.

Війнув крилами.

— Добре, спробую якось тобі зарадити!

...Хмаринки пливуть у небесній блакиті.

Хмаринки...

Он — схожа на білу троянду. Там он — як корабель з вітрилами.

А на самісінькому обрії Дерево Рожеве летить, тріпоче дивним віттям.

Рідну землю вітає.

ЯК РЕП'ЯШОК СВІТ ПОБАЧИВ

Малий цікавий Реп'яшок ріс на пустирі за будинком. Ніхто туди ніколи не приходив, бо там і злої Кропиви повно було, й густих Лопухів, і каміння гостре лежало.

І Реп'яшкові сумно було. Ні з ким навіть словом перемовитись. Сякі-такі новини почути.

Реп'яшок питався в Кропиви, яка найбільше від усіх привертала до себе увагу і коли що — безжально кололася:

— Шановна Кропиво, що чути, що нового в світі?

Зла Кропива нервувала:

— Ну, чого пристаєш, ніби справжній Реп'ях? Які в нас новини? Навіть вжалити нікого!

Тож коли на пустир завітав веселий Рудий

Пес, що був до всього цікавий, Реп'яшок, не роздумуючи, вчепився йому у хвіст.

Гей, скільки цікавого одразу побачив Реп'яшок! Стільки вулиць, завулків і навіть одну площу!

Сидячи у Рудого Пса на хвості, Реп'яшок ганявся за кішкою, тікав від тролейбуса і, нарешті, помчав на шкільне футбольне поле, де хлоп'ята ганяли м'яча.

Там Реп'яшків Рудий Пес побачив свого чорного колегу, і вони почали знайомитися.

— А я сьогодні потрощив цілу купу смачних кісток,— похвалився Чорний Пес.

— Хе, а мене запрошують у кольоровому кіно зніматися,— я ж он який рудий!

— Зате в мене на хвості Реп'ях більший од твого!

Рудий Пес глянув на хвіст свого колеги, потім на свій — ні, не збрехав Чорний Пес!

Реп'яшок, що сидів на хвості у Рудого Пса, захвилювався:

— Я вже не малий! — крикнув він.

Але Рудий Пес не почув його тоненького голоска. Він підбіг до школярика, що грав за воротаря, потерся йому ззаду хвостом об штани, і Реп'яшкові нічого не залишилося, як перейти до нового господаря.

Адже навіщо нав'язуватися, коли тебе вважають зайвим...

Задзеленчав дзвоник. Школярик підтягнув штанці й помчав до школи.

І Реп'яшок потрапив на урок. Тут було ще цікавіше. Школярик ні хвилини не міг всидіти спокійно за партою. Він дав щигля школярикові, що сидів позаду, і миттю дістав здачі.