Юрий Ярмыш - ЛЕТЮЧЕ ДЕРЕВО

Слава про Солов'ятко, яке майстерно вдає інших птахів, рознеслася по лісах. Звідусюди його запрошували, скрізь захоплено приймали.

Непомітно промайнуло літо. Багато птахів збиралося летіти у вирій. І Солов'ятко надумало дати останній, прощальний, концерт. Слухати його зібралася сила-силенна лісового народу.

Солов'ятко під їхнє дружнє щебетання злетіло на гілку. Йому хотілося відразу ж полонити своїх слухачів, і воно залилося швидкою треллю славки-чорноголовки. Потім несподівано запищало, як жовтогруда вівсянка, засвистіло дзвінко й сумно, як вівчарик.

Солов'яті здавалося — ніколи ще не співало воно так гарно, зовсім як інші птахи. І, запишавшись, урочисто розкланялося.

1Р

Проте слухачі мовчали... І раптом пронизливо засвистів Зяблик:

— Коли мале пташеня наслідує інших співаків, це може тішити. Але такий дорослий Соловей повинен співати по-своєму!

Солов'ятко глянуло на себе й обімліло. Літаючи з лісу в ліс, воно й не помітило, як виросло!

Звідусіль линув незадоволений свист, лящання, тенькання.

Дятел сердито постукав носом по стовбуру дерева і, коли стало трохи тихіше, сказав:

— Ти покажи нам своє, солов'їне, мистецтво!

Солов'ятко спробувало раз, вдруге, утретє і...

не змогло!

Тоді воно від сорому зірвалося з гілки і, не оглядаючись, гайнуло у рідний ліс. Ніколи не бувало з ним такої ганьби!

Але й серед своїх йому не полегшало. Виявилося, що однолітки його виросли і кожний по- своєму співає тепер краще, ніж хвалене Солов'ятко.

Тоді співак полетів до відомого Солов'я Дзвінкоголосого, щоб той виручив його з біди.

Славетний митець прослухав Солов'ятко і похитав головою:

— Допомогти, на жаль, не можу. Надто пізно. Ти вже втратив свій власний голос!

ЦІКАВИЙ ПРОМІНЕЦЬ

Цікавий промінець, що тільки-но прилетів од сонечка, зазирнув у мале віконце. За віконцем було темно і, здається, порожньо.

І раптом — фр-р!

Щось стрибнуло, блимнувши двома зеленими вогниками, і щось — крак! — упало й розбилося...

— Хто тут? — спитав тонким голосом Промінець, вдивляючись у темний куток.

— Фр-р! Це я—Кіт!

Зелені вогники визирнули з пітьми. Виявилося, це очі.

— А ти хто?

— Я — Промінець! Що ти робиш тут, Коте?

— Стережу комору од хитрого Мишеняти. В коморі ж є кільце смачної ковбаси!

— Який ти дбайливий! — з повагою сказав Промінець.— А чом ти увесь чорний, а писок у білому?

Кіт облизнувся і хитро примружив зелене око:

— Це я перевіряв, чи добру сметану купила господиня... А тобі яке діло? — схопився Кіт і вигнув трубою пухнастого хвоста.— До комори чужим не можна заходити!

— Вибач,— зніяковів Промінець і шугнув у віконце. Перелетів через двір і за мить опинився на Дереві.

Гей, як добре було гратися зеленим листячком, стрибати з гілки на гілку! Кожен листок хотів, щоб і його помітив Промінець.

— Який теплий Промінчик! — раділо Дерево.— Щойно тільки дощик накрапав, а вже й сонечко визирнуло. Нічого в світі кращого немає, як дощик і сонечко. Я знову зеленію і росту!

«Що воно таке — дощик? — подумав Промінець.— Це було, мабуть, до мого народження. Через те я й не знаю, що таке дощик!» І майнув з Дерева на купу землі й гілочок.

Раптом купа, заворушилася, і звідти визирнули якісь малі чорні комахи з вусиками. Вони пильно глянули на мокрі дерева, на Промінець, порадилися між собою і гукнули до когось:

— Виходьте! Дощик перестав. Сонячний Промінець кличе до роботи.

«Дивно як,— подумав Промінець.— Я не кликав... Я мовчав. І чому зеленому листячку дощик подобається, а цим комахам — ні?»

— Хто ви такі? — спитав Промінець.

— Мурахи! — гордо відказала одна комашка.

— До роботи, ставайте до роботи! — гомоніли мурашки й розбігалися на всі боки. За хвилину хто тягнув до своєї хатки-купи величезну билину, хто жука, а хто котив з-під землі на сонечко білі кульки, в яких сиділи малі мурашата.

Це було так весело, що Промінець подумав: «Треба й мені пошукати якоїсь роботи».

Він зазирнув під кущ шипшини. Там сиділа велика комаха з мережаними прозорими крильцями.

— Пробачте, як вас звуть? — чемно спитав Промінець.

Комашка розплющила очі, солодко позіхнула й розправила гарні крильця:

— Я —Бабка!

— Виходьте із схованки, дорога Бабко! — сказав Промінець.— Дощик уже перестав!

Бабка визирнула з-під куща:

— Ой, як хороше всюди! Це тому, що всі раді мені. Я — дуже гарна.

Вона злетіла високо — вище дерева, вище будинку.

Бабка була й справді така гарна, що Промінець і собі полетів за нею. А внизу бігали малята. Вони кричали: