Юрий Ярмыш - ЛЕТЮЧЕ ДЕРЕВО

— Заспокойся, Зайченятко, заспокойся, сіреньке! — сказав хлопчик ласкаво і погладив Зайча.— Хто скривдив тебе?.. А це що, казочка? Які малюнки цікаві! Нумо, почитаємо її!

І прочитав хлопчик сірому Зайчаткові казочку, що була у книжці,— про білого кролика і веселого їжачка.

— А тепер, Зайчику, тобі пора до мами,— сказав хлопчик і простягнув йому казочку.— Рости скоріше, вступай до лісової школи і теж навчишся читати.

— Неодмінно! — сказало Зайчатко. І в зелених кущах майнув його смішний хвостик. От і все.

СЛОНЯТКО, ЩО ЛЮБИЛО ТАНЦЮВАТИ

Жило собі в зоопарку Слонятко. Воно мало великі грубі ноги й маленького хвостика. Про хобот я вже не кажу: він був смішний.

А очі Слоняткові завжди із заздрістю дивились на сусідню огорожу, де жила Страусиха із своїми страусенятами — найкраща танцюристка в зоопарку.

Неподалік від зоопарку стояв дім, звідки часто линула гарна музика.

Почувши музику, Страусиха говорила своїм страусенятам:

— Нумо всі до танців! Жвавіше підіймайте ніжки! Вище!

Ой, як заздрило страусенятам Слонятко! Воно ладне було й цукерок зректися, аби навчитися й собі до ладу вимахувати ніжками й легко присідати і обертатись навколо себе.

І вночі, щоб ніхто не бачив, Слонятко стало вчитися танцювати.

Але це не сподобалось лютій мавпі Горилі.

— І чого ти гупаєш своїми ножиськами! — сердилась вона.— Сон мені такий цікавий про африканські джунглі перебив. Танцюєш, як Слон!

І Слонятко, тяжко зітхнувши, кинуло танцювати.

Але одного дня воно таки зважилось і попрохало найкращу в зоопарку балерину Страусиху:

— Чи не могли б ви й мене навчити танцювати?

Страусиха прискіпливо оглянула пухкенького Слоника й промовила:

— Стань-но на одну ногу, а другу зігни в коліні.

— А третю ніжку? Що мені з третьою ніжкою робити? — занепокоїлося Слонятко.

— З якою третьою? — розгнівалась Страусиха.

— Ось із цією! — Слонятко підняло третю ніжку.— У мене ж іще одна ніжка є,— боязко зауважило воно, тупцюючи всіма своїми чотирма ногами.

— Ох,— розгнівалась Страусиха.— Кому потрібні чотири ноги! Ти тупцюєш, як Слон! Он глянь, як танцюють страусенята!

Слонятко мало не заплакало... Але жоден Слон іще ніколи не зрікався того, що намірився зробити. І наше Слонятко теж, хоч і мале було, та вперте. Придивилося воно, як сторож увечері зачиняє за ним велику клітку... І якось на світанку зняло хоботом защібку й нищечком вийшло з клітки.

Боязко озираючись, щоб часом хто не помітив його, Слонятко подалося в той бік, де стояв великий дім із широкими вікнами і звідки з ранку до вечора лунала музика. Якби воно вміло читати, воно помітило б напис: «Балетна школа».

Слонятко поторсало хоботом ручку на дверях. Не відчиняються...

«Мабуть, ще рано, почекаю в скверику»,— вирішило воно.

І коли нарешті почулась музика, Слонятко подалося до будинку.

Серце в нього калатало... Але що це? Воно не могло втиснути в двері навіть голову!

Спробувало повернутись — але пройшов лише куценький хвіст!

Яка невдача!

Що ж робити?

Слонятко зазирнуло у велике вікно до кімнати. Там під музику танцювали дівчатка, і кожна трималась довгої жердини вздовж стіни, то присідаючи, то підіймаючи стрункі ніжки.

Слонятко й собі стало присідати, по черзі підіймаючи ноги, йому навіть краще було тут, на вулиці,— вільно, і така гарна музика линула з вікна!

Слонятко озирнулось — чи бачить хоч хтось, як гарно воно танцює!

Справді, неподалік стояли хлоп'ята з портфелями— тільки вони реготали:

— Ой, яке Слоненя!

— Гляньте, воно танцює! Як смішно!

Слонятко знітилося і попленталося в зоопарк

до своєї клітки. А вночі, коли всі звірі й птахи поснули, воно гірко заплакало.

А потім довго тяжко зітхало й витирало хоботом сльозинки, аж поки не розвиднілось.

А вранці до його клітки підійшов чоловік, що

був найголовнішим у зоопарку,— всі його завжди слухалися. Він був не сам, а з сивим невеличким дядечком у брилі.

Слонятко злякалось. Може, найголовніший у зоопарку чоловік вже знає, що вчора воно без дозволу ходило до міста, і гнівається?

Поки Слонятко розмірковувало, дядечко в солом'яному брилі взяв його з ю тки повів з собою. Вони йшли містом, і всі давали їм дорогу — навіть тролейбуси, що були високі й товсті, наче дорослі СЛОНИ.

«І як воно так сталось? — здивовано думало Слонятко.— Куди ж це ведуть мене?»

Воно не знало, що Сивий Чоловік ще вчора помітив його з вікна трамвая, коли воно танцювало, і довго розшукував його...