Юрий Ярмыш - ЛЕТЮЧЕ ДЕРЕВО

Довго, кажу, майстрував. Місяці, літа, може, й десят ки вже років минуло.

Тепер є цей золотий кораблик. Ось він. Будь ласка!

Сідай, подорожуй, дорогий читачу!

Є у цьому кораблику все: сміх і сльози, правда і кривда. Ти зустрінешся з ними. І хоч що б там не сталось, а завжди в цім кораблику сміх дужчий, ніж сльози, правда сильніша від кривди, день могутніший від ночі, трудолюб переможе лінивця.

Казкар Юрій Ярмиш тебе не покине у твоїй мандрівці по великому світу. Він на тому золотому кораблику капітаном. А тому і безпечно тобі, а тому нічого лихого з тобою не станеться. Тільки й сам будь уважний. Придивляйся до всього, прислухайся. Кожне слово зумій зрозуміти. Буде тобі весело. Буде тобі й сумно. Будеш ти за когось радіти. Будеш когось жаліти. А когось боятись. А когось ненавидіти.

А когось би навіть побив — такий він недобрий.

Тільки ні. Не скажу більш нічого. Бо так і саму велику таємницю можна передчасно відкрити. А до неї ж далеко ще.

Вона десь у середині книжки, у самій глибині золотого кораблика.

«Золотий кораблик» — це казка. І все в цій книжці — казки, казки, казки... Може, хтось подумає, ніби казка — неправда.

Тільки той, хто думає так, сам правди не знає.

В казці правда живе, як сіль у хлібі. Не помацаєш, не відсієш, а попробуєш — з сіллю. Хто б без солі їв хліб? Та ніхто.

Правда в казці, як вітер в осінньому лісі. Ніби був тільки осьде, а вже далеко шумить. Тільки ні, він не зник назавжди, знову тут, біля тебе.

Казка — це життя, це світ. Тільки бачиш його ти не простим оком. На світ казки, на казкове життя треба оком дивитися тим, що у тебе в серці. Подумай, є воно в тебе? Звичайно, що є. Значить, все ти у казці зрозумієш і дійдеш До всього.

А якщо в когось нема того ока, хай до казки тоді й не береться, він нічого у ній не побачить, на золотий кораблик хай і не сідає, бо з місця не зрушить.

Казку може створити лиш той, хто багатий на думки, багатий на мрії, на любов до людей, до правди, до світла. Юрій Ярмиш такий.

Казку зумів написати він добру, його золотий кораблик не хисткий — міцний і моторний. Тож сідай, читачу! Полетіли!

Валентин БИЧКО, лауреат премії Ленінського комсомолу України

ім. Миколи Островського та Республіканської літературної премії

ім. Лесі Українки

ЗАЙЧАТКОВА КАЗОЧКА

Бігло лісом сіреньке Зайчатко.

Стриб-скік! Стрйб-скік!

Гульк, а на стежці лежить... казочка.

Перегорнуло Зайчатко сторінку. Ой, як сподобались йому малюнки! І червона морквинка, і білий кролик, і веселий їжачок. І написана казочка була великими літерами. Тільки Зайчатко все одно читати не вміло.

Взяло воно казочку під пахву, скаче лісом і думає: «Якби мені знайти кого-небудь, хто читати вміє. Це, мабуть, дуже цікава казочка!»

Тільки подумало так Зайчатко — назустріч Лисиця.

— Добридень, Зайчику! Що в тебе за книжка? — питає.

— Це казка, тітонько Лисице! Ось які малюнки гарні! Почитайте, будь ласка, а я послухаю!

— Добре, Зайчику! — погодилася Лисиця.

На пеньок сіла, книжку розкрила, лапою по

рядках водить:

— Жили-були дідусь та бабуся. І була в них курочка. Несла вона смачні яєчка, а ще смачнішою була сама курочка...

— Ні, тьотю Лисице,— перебило Зайчатко.— Ви не так читаєте. Тут намальована морквинка, білий кролик і веселий їжачок.

— Ти бач, Зайчисько нікчемний! — образилась Лисиця.— Мені, Лисиці, віри не йме! Ану тікай, поки цілий!

І книжку на землю кинула. Підняло Зайчатко книжку, далі пострибало. А на дорозі — Сірий Вовк, хазяїн того лісу.

— Добридень, дядю Вовче! — привіталося Зайчатко і книжечку простягнуло.

— Добридень, косоокий! — відповідає Вовк, а сам дивується: — Навіщо мені твоя книжка?

— А ви почитайте, дядю! — прохає Зайчатко.— Це, мабуть, цікава казочка.

— Казочка?—перепитав Вовк.— Ну, гаразд, косоокий, можна й—ха-ха! — почитати...

Розкрив книжку, до очей підніс. Подумав і каже басом:

— Жила-була бабуся. І було в неї сіреньке козеня. Смачне-пресмачне...

Зайчатко послухало трохи вовчу казку, а далі й зазирнуло в розкриту книжечку. Зазирнуло та з дива аж лапками сплеснуло:

— Дядю Вовче, ви ж читати не вмієте. У вас малюнки в книжечці догори ногами!

— У-у-у! — розсердився Вовк і шпурнув книжку далеко в кущі.— Забирайся, а то з'їм.

Дивись-но, читати, каже, не вмію! Всі казки — про смачних козенят. У-у-у!

Підхопило бідне Зайчатко свою книжечку і побігло, не бачачи перед собою дороги. З переляку очі в нього ще більше перекосилися, і не помітило Зайчатко, як опинилось на руках у хлопчика, що в лісі гриби збирав.