— Яка гарна Бабка!
— А Промінець іще кращий!
Бабка почула це й насупилась. Вона не любила, коли хвалили інших.
Але тут вона помітила внизу квіти й зраділа:
— Вони майже такі гарні, як я. Це, мабуть, мої родичі. Полечу до них.
І Бабка опустилась на найкращу квітку.
Промінцеві хотілось ще погратися з Бабкою, але йому не подобалось, що вона так хизується своєю вродою.
І Промінець згадав, що мав знайти собі роботу...
Аж ось він побачив попереду багато-багато дерев.
Це був сад.
Посеред дерев, де рясніли стигло-червоні яблука, темно-сині сливи, жовті груші, стояв невеличкий будиночок під череп'яним дахом.
Крізь гілки крислатої яблуні Промінець зазирнув у вікно...
У кімнаті біля вікна стояв стіл. За столом сидів Сивий Чоловік і щось писав.
— Промінець! — зрадів він.— Гляньте-но. Промінець! А я й не помітив, як дощик ущух.
— Скажіть, будь ласка, а що таке — дощик? — спитав Промінець.
І Сивий Чоловік сказав:
— Це коли хмарка дарує землі чисті прохолодні краплі і від них усе росте... А тепер, Промінчику, розкажи мені, де ти був, що робив?
Промінець став згадувати:
— Спершу я познайомився з Котом, що стеріг кільце ковбаси... Потім з мурахами. А вони сказали, що я кличу їх до роботи. Хоч я мовчав... Іще грався з гарною Бабкою. Але мені соромно. Усі щось роблять, тільки я — ні...
Сивий Чоловік усміхнувся:
— Який ти щиросердий, Промінчику, і який теплий! Скачи-но краще мені на щоку. Який ти ласкавий! Ось чому тобі радіють усі. Оце і є твоя робота.
Сивий Чоловік заплющив очі. А коли розплющив, то побачив, що Промінець уже грається, танцюючи по білих аркушах на столі.
Потім він ковзнув по стелі, стінах, по книжках, злетів на кришталеву вазу з квітками...
І Чоловік сказав:
— Лети, лети, Промінчику. Лети далі. Ти ж тепер назавжди залишишся в моїй казці. І, може, комусь стане тепло й радісно від неї...
СТАРА ІСТОРІЯ
Мати Дика Качка знесла навесні синюваті яєчка. Сталося так, що їй треба було відлучитися від гнізда.
Коли Дика Качка повернулась, у гнізді, крім її яєчок, з'явилось іще одне — велике.
Дика Качка не засумувала. Навпаки. Вона навіть зраділа. Це була вчена Дика Качка. Вона сказала своєму чоловікові Дикому Селезню:
— Я певна, з цього яєчка виросте білий Лебідь. Колись уже таке було. Я сама чула. Про це навіть у старовинній книжці є!
І справді.
З яєчок Дикої Качки вилупилися сіренькі каченята, а з великого — синок з довгою шиєю.
Батьки відразу назвали його Лебедятком і годували цього синка краще за інших.
Усі каченята хапають зелену ряску та жучків-черв'ячків, а воно чекає, доки перед ним щось смачне покладуть.
Качата наввипередки від зорі по озеру плавають, а Лебедятко відпочиває. Боїться зморитись, захекатись.
Літають каченята з озера до лугу. А наше Лебедятко іде собі переваги-ваги, угору й не дивиться.
— Не лети, дорогий,— турбуються батьки.— Пір'ячко розгубиш.
До осені виросли качата — веселі всі, дружні.
— Час, час нам летіти,— крячуть.— У теплі місця мандрувати. Братику, піднімайся з нами!
А братик ні з місця. Дивляться на нього батьки— власним очам не вірять: ростили-кохали Лебедя, а виріс жирний ледащо Гусак...
Такий ледащо, що й їжі шукати сам не хоче, і плавати не бажає, і літати не вміє. І взагалі не розуміє, навіщо він на білому світі живе.
НІЧНИЙ ПЕРЕПОЛОХ
Жила собі в лісі стара Сова. Одного разу, коли сідало сонечко, вона прокинулася, розплющила великі жовті очі й солодко позіхнула:
— Як гарно в лісі поночі... От якби сонце сховалося назавжди!
— Що?!—скрикнула Сорока. Вона саме вкладалася спати й почула останні Совині слова.— Що? Сонце?.. Назавжди?!
Сорока стрепенулася, майнула чорно-білими крилами і полетіла до своєї доброї знайомої — балакучої Синиці.
— Чули, ви чули? — зацокотіла Сорока.— Стара Сова,— а вона ж мудра птиця! — сказала: «Сонце сховалося назавжди!» Вже ніколи не буде в нашому лісі дня!
Ледве дослухавши Сороку, Синиця подалася до приятельки Зозулі.
— Новина, велика новина,— заторохкотіла Синиця.— Шановна Сорока тільки-но переказала мені слова старої Сови,— а вона ж мудра птиця! — «Сонце сховалося назавжди!»
Тієї ж миті лісові телеграфісти дятли відстукали тривожні телеграми в сусідні ліси.
— Всім, всім, всім! Слухайте, слухайте, слухайте! Сонце сховалося назавжди!..
— О! — сказала стара Сова.— То, виходить, од мого слова сонце сховалося назавжди!..
І вона набрала такого величного та мудрого вигляду, що сам пихатий Пугач не витримав і гукнув:
Читать дальше