Юрий Ярмыш - ЛЕТЮЧЕ ДЕРЕВО

— Слава мудрій Сові!

А понурий Сич, якому заздро було, що не він перший це сказав, подав знак Сичисі й сиченятам,— всі вони разом хававкнули:

— Хай славиться мудра Сова! Хай славиться володарка всіх птахів!

Той поклик луною пішов по лісу.

На деревах зчинився неймовірний гамір. Нічні птахи злетіли в повітря. Сови та сичі шугали між деревами, страхаючи денних птахів світлом своїх банькатих яскраво-жовтих очей.

На болоті галасували невсипущі чаплі, ревли болотяні бугаї.

У лісі їм допомагали пугачі:

— Пу-гу! Пу-га! Налякаєм ворога!

Навіть ліниві дрімлюги стрекотали:

— Нумо, прокидайтеся, годі спати! В темряві віднині станем панувати!

А денні птахи посмутніли, принишкли. Веселі іволги, моторні берестянки, дзвінкоголосі вівчарики — ніхто не міг заснути.

У гніздах плакали, пищали пташенята. Батьки заспокоювали їх, а самі з тривогою думали:

«А що, коли стара Сова сказала правду? А що, як сонечко ніколи більше не вийде в чисте небо?..»

Сови, сичі та пугачі заходилися зганяти денних птахів до дупла старої Сови.

Незабаром там зібралося все птаство.

— Слухайте, слухайте! — загукали сичі.— Промовлятиме наша мудра Сова.

І Сова, набундючившись, мовила:

— Віднині в лісі день буде чорний. Тепер ми, нічні птахи, господарі тут. Усі мусять нам коритися.

— Славте нашу володарку! — загукали сичі й пугачі і перші почали:—Слава старій Сові! Слава наймудрішій птиці! Сонце більше не з'явиться!

Денні птахи збилися докупи й мовчали...

І раптом звідкись почулося тоненьке й задерикувате:

— А я не вірю, що сонечко зайшло назавжди!

Нічні птахи від несподіванки замовкли, денні

попіднімали голови...

— Схопити зухвальця і негайно привести до мене! — звеліла стара Сова.

— А навіщо приводити, я й сам прилечу!

Малий жовторотий Щиглик сів на гілці поруч

із старою Совою і задерикувато кинув:

— Красне сонечко знову зійде. От як!

Запала тиша... Але за мить нічні птахи отямилися:

— Судити зухвальця! Судити негайно! Сонце зайшло назавжди! Слава мудрій Сові!

Люта Совина сторожа вхопила веселого Щиглика й поставила в коло суддів: Пугача, Сича та Дрімлюги.

— Вигнати його з лісу,— ліниво почав Дрімлюга.

Але Сич перебив:

— Треба кинути зухвальця в печеру до Кажана!

Совина сторожа заходилася виконувати вирок.

І саме в ту хвилину на сході поза лісом з'явилася вузенька червона смужка!

— Гляньте, гляньте! — радо защебетали денні птахи.— Світло!

Смужка все більшала, веселішала.

І ось вранішня зоря залляла рожевим сяйвом дерева, вмиту росами землю...

Посліплі нічні птахи метнулися в схованки між гілок, по дуплах.

Далі всіх сховалася Сова.

А сонечко велично піднімалось у блакитне небо, посилаючи на землю свої теплі промені.

Бо хіба під силу кому-небудь в світі погасити його?

ЛЕТЮЧЕ ДЕРЕВО

Хмаринки пливуть у небесній блакиті. Хмаринки... Он — схожа на білу троянду. Там он — як корабель з вітрилами. А на самісінькому обрії — наче рожеве дерево летить, махає дивним віттям... А й справді — було таке Дерево. Росло на нашій землі, тягнулося до чистого неба і мріяло:

— В мене віти — мов крила. Та й на інших я не схоже. Бо рожеве. Ой, коли б хто знав, як набридло мені тут! Кожен день ті ж самі берізки та ясени... Вітре-вітрило, чародію небесний, понеси мене в небо, кудись на край світу, тільки далі від нашого лісу!

— Це я мо-о-жу! — зашелестів у лісових вершинах Вітер.— Це я мо-о-жу! А чи не жалкуватимеш потім? Бо я й сам не знаю, де опущу тебе... І ще знай: чарівна сила моя діє лише раз...

— Ой Вітроньку,— благало Дерево,— мені все одно, де жити, тільки б з хмарками привітатися, далі від нашого лісу залетіти!

— Гар-а-а-азд! — погодився Вітер.— А тепер трима-а-ай-ся!

Він розігнався, вхопив Дерево за віти, видер з корінням і поніс до хмар.

А воно раділо:

— Ой, як гарно! Хай усі бачать, що й дерево може, як птах,літати ‘ Хай усі знають: в якій землі захочу, там і пущу коріння!

І поніс Вітер те Рожеве Дерево над озерами й морями, над горами й лісами. А коли зморився в дорозі, опустив його біля теплої річки — корінням у якусь ямку. Дмухнув, присипав вогкою землею:

— Рости на здоров'я! В мене справ — не перелічити. Прощавай!

Роздивилося Рожеве Дерево навкруг себе. Райдужні пташки літають, високі, без жодної гілочки дерева ростуть — тільки на верхівках велике, як лопух, листя хитається

Прудкі руді звірята з довгими хвостами з дерева на дерево скачуть. Спека — аж трава у полудень ж ухне. 1 нічого схожого на рідний ліс. Ні білих берізок, ні ясенів, ні набридлого Соловейка.