Владимир Руткивський - Бухтик з тихого затону

Коли гулка луна пiсля Вiтькового приводнення вляглася, Квакуша звернулася до своїх нащадкiв:

— Тепер вам зрозумiло, вiд кого походить людина?

Жабенята засоромлено перезирнулися. На жаль, про це вони нiчого не знали.

— Ех ви, — докiрливо проквакала улюблена бабуся. — Людина походить вiд земноводних. А земноводнi — це ми. Отже, людина походить вiд нас з вами.

— Вiд нас? — недовiрливо перепитало найменше жабенятко. — Чому вiд нас?

— Хiба ти не бачив, як стрибнув цей iндiєць? — квакнула Квакуша Премудра. — Вiн же стрибнув точнiсiнько так, як стрибаємо ми, земноводнi!

Бiльше Вiтько не стрибав. Вiн усiвся на березi i дмухав на свiй почервонiлий живiт.

— А в тебе, Сiрий, непогано виходить, — похвалив вiн товариша, коли той випiрнув з води.

— Це тому, що в мене досвiд є, — пояснив Сергiйко. — Я не раз стрибав з справжнього трамплiна.

— З справжнього? — здивувався Вiтько.

Ну й дивак цей Сергiйко! Стрибав з справжнього трамплiна — i нiкому нi слова. А там же висота, ого яка! Нi, якби на Сергiйковому мiсцi був вiн, Вiтько, — про стрибки з трамплiна вже давно б дiзнався весь санаторiй!

— Зате я, Сiрий, добре плаваю. В мене дядько знаєш хто? Моряк далекого плавання. То вiн менi показав один спосiб, батерфляй називається. А ти яким стилем плаваєш?

— Вiльним, — вiдказав Сергiйко.

Вiтько зрадiв. От зараз вiн вiдiграється за поразку на трамплiнi! От зараз вiн покаже, як треба плавати! Подумаєш, якийсь там вiльний стиль. Все одно, що нiякого. А тут такий шикарний стиль — батерфляй! Одна назва чого варта!

— Давай наввипередки, — запропонував вiн. — До тих он водяних лiлiй i назад. Хто швидше допливе до берега, той i виграє.

I, не чекаючи товаришевої згоди, Вiтько по самiсiнькому краю берега провiв товсту риску. Зачекав, коли Сергiйко стане поруч, i скоромовкою випалив:

— Один, два, три!

I одразу ж безнадiйно вiдстав. Стиль з такою шикарною назвою йому не допомiг.

До того ж з'явилися водоростi i пливти стало значно важче. Проте повертати назад нiхто не збирався i вiдважнi плавцi нищили пiд собою буро-зеленаву рiвнину. Повiльно, з зусиллями просувалися вони вперед. За ними залишалася дорiжка з купами вирваних водоростей на нiй.

Барбула з самiсiнького ранку засiв за великим корчем. Вiн пiдстерiгав Зубатку. Незважаючи на суворе попередження, хижачка знову й знову пiдстерiгала недосвiдчену рибну малечу бiля дитячого садка. Тож господар затону вирiшив раз i назавжди вiднадити Зубатку вiд цього мiсця.

Навколо нього снувала риб'яча малеча, заспокоєна присутнiстю свого головного захисника. Зненацька вона стрепенулася i стрiмголов кинулася в заростi.

Вниз по течiї стрiмко пливла старша донька Барбули Омаша. Вона помiтила батька i ще здалеку закричала:

— А ти сидиш, так?

— Сиджу, — вiдказав господар затону i насторожився: старша донька просто так не з'являлася, її прибуття завжди супроводжувалося якимись неприємними клопотами.

— Все вiдпочиваєш, так? — знову вигукнула Омаша i раптом заголосила на всю рiчку: — А мене, бiдну й нещасну русалку, краще б вже рибалки обплутали своїм неводом, анiж таке терпiти! Краще б вже менi, сиротинцi, опинитися на сушi в пекучий полудень! Ой, гiрка ж моя доленька, ображають мене, збиткуються надi мною, нещасною, ображають, кому тiльки не лiньки!

«Ого! Тебе образиш, як же!» — з сумнiвом подумав Барбула, а вголос запитав:

— Чого це ти репетуєш? Трапилося щось?

— Ага, ти навiть не знаєш нiчого! Чи, може, тобi вiдомо, чому замовк мiй телефон?

— Телефон? — перепитав Барбула. — А чого вiн замовк?

— Тому, що це ти в усьому винен!

— Я? — Барбула ошелешено заклiпав вiями. — Та яка ж моя вина? Можеш сказати про це як слiд?

Йому страшенно не подобалося, коли на нього пiднiмали голос. Погано, ой, як погано доводилося тодi крикунам. Однiй лише Омашi все сходило з рук, перед нею взагалi все в затонi вiдступало. До того ж Омаша як-не-як була його старшою донькою. А з дiтьми завжди потрiбно розмовляти спокiйно, тихо i переконливо. Проте при зустрiчi з Омашею господар затону говорив лише тихо. Така вже в нього донька була: ти їй слово, вона тобi десять.

— Звичайно, ти! — продовжувала галасувати Омаша. — А хто дозволяє їм робити все що завгодно? «Купайтеся, хлопчики, де вам лише заманеться! Ламайте, дiтоньки, все, що вам тiльки пiд руку попаде!»

— Про яких дiтей ти кажеш?

— Як це про яких? Про тих, що приїхали сюди лiкуватися.

— Так я ж їх тiльки здалеку бачив…

— Ах, здалеку! Тодi хоч подивися зблизька, що вони витворяють! I де — в моєму улюбленому пiдводному городi! Спочатку з твоєї верби стрибали, мов ненормальнi, а тепер вже й до городу дiсталися!..