Владимир Руткивський - Бухтик з тихого затону

— Ну, розповiдай, що ти там виходив, — наказав вiн. — Надовго цi дiти приїхали?

— Надовго, — знехотя вiдказав Бухтик. — Вони й самi не знають наскiльки.

— А що вони робитимуть?

— Лiкуватимуться.

— Лiкуватимуться? — перепитав Барбула. — Тiльки й того?

— Ну… ще вiдпочиватимуть.

— Що ж, це не так небезпечно для нас, — з полегшенням зазначив Барбула. — Нехай вiдпочивають собi на здоров'я. Тiльки б не потикались до затону. А ще що ти там бачив?

Бухтик наморщив лоба.

— Багато чого, — сказав вiн. — Що саме тебе цiкавить?

— Все. Чоботи, наприклад. Такi, як у мене бiля порога. Є в них щось подiбне?

— Таких, як у тебе, я не бачив.

— То ж бо й воно, — задоволено посмiхнувся Барбула.

— Чоботи там лише цiлi, — продовжував Бухтик, i вiд цiєї новини обличчя водяника видовжилося. — Ще там є всiлякi сандалiї, пантофлi, капцi.

— А етикетки там є? — запитав батько. — На котрих заморськi риби намальованi. Особисто я сумнiваюся в цьому.

— Їх там скiльки завгодно. На звалищi валяються. Разом з консервними бляшанками.

— Он як… — знiчено мовив Барбула. — А дзеркала там є?

— В кожнiй кiмнатi, — вiдказав Бухтик. — А кiмнат там, мiж iншим, сила-силенна.

Приголомшений господар затону довго сидiв мовчки.

— Щастить же людям, — нарештi сказав вiн, i в його голосi прозвучала неприхована заздрiсть. — Шкода, що менi не дано виходити на сушу. А то б я сам придивився до всього… Слухай-но, Бухтику, чому б тобi не змайструвати для батька щось таке… скажiмо, суходих? Щоб я i в спеку мiг виходити на берег.

Бухтик стенув плечима.

— Гаразд, я подумаю, — невпевнено пообiцяв вiн. — Тiльки не зараз.

— Чому не зараз? — образився батько.

— Тому, що зараз у мене в головi зовсiм iнше. Розумiєш… — Бухтик нерiшуче затявся. — Здається, я можу бути видимим!

Барбула розреготався.

— Оце так здивував! — сказав вiн. — Тебе ж будь-яка рибина за кiлометр бачить!

— Нi, ти мене не зрозумiв. Я не лише для риби, я й для людей можу бути видимим.

Усмiшка повiльно сповзла з обличчя господаря затону.

— Що-о? Для людей?

— Саме так. Що ж воно насправдi виходить? Ми бачимо один одного завжди i скрiзь. Правильно я кажу?

— Правильно, — згодився Барбула.

— А люди нас не бачать. Вони можуть бачити лише те, що вiдкидає тiнь. Як дерево, наприклад.

— Чекай-чекай… Ти що ж це — хочеш мене переконати, що в тебе з'явилася власна тiнь? Ну, знаєш… До цього часу я щось не чував, щоб у нашiй родинi водилися такi, котрих можуть бачити люди. Нi, не пам'ятаю.

— А я взяв i завiвся, — заперечив Бухтик i знову задумався. — От тiльки не можу зрозумiти, як це все трапилося.

— Так тебе люди i справдi бачили? — Все ще не йняв вiри господар затону.

Бухтик кивнув головою.

— Атож. Розумiєш, пiдходжу я до одного вiкна, щоб подивитися, що там робиться всерединi. Постояв пiд вiкном, послухав, про що там говорять, а потiм вилiз на приступку i зазирнув до кiмнати… А посеред неї один хлопчик стоїть, всi його Вiтьком-артистом кличуть. Стоїть i дивиться прямiсiнько менi в очi. Потiм як заверещить: «А-а!» — i пальцем на мене показує! Я спочатку було подумав, що вiн когось iншого злякався. Озирнувся — i раптом бачу — в мене тiнь з'явилася! А чому вона з'явилася, до цього часу не знаю.

— Може… ти щось скуштував? — нерiшуче припустив господар затону.

— Нiчого такого я там не куштував, — в задумi вiдказав Бухтик. — Хiба що… Там ще один хлопчик був, Сергiйком його звуть. Так вiн викинув за вiкно якесь бiле кружальце. А я його пiймав i скуштував. Може, з цього все й почалося?

— Може бути, — згодився Барбула. — Все може бути. Хiба ж знаєш, що можуть утнути люди. Ану, пiшли лишень у двiр!

— Чого?

— Щоб дiзнатися, чи є в тебе тiнь.

Бухтик зупинився на освiтленому пiдводному пагорбi. Барбула уважно придивлявся до сина. Вiн навiть обiйшов навколо нього.

Тiнi не було.

— Здалося тобi все, — нарештi сказав вiн.

— Нiчого не здалося, — вперто заперечив син.

Посивiла вiд довгого життя Квакуша, котру всi в затонi називали Премудрою, сидiла на рудiй купинi. Навколо неї в нетерплячцi штовхалися внуки i правнуки. Всi як один вирядилися в золотаво-зеленi киптарики i кремовi штанцi.

Так вже повелося з давнiх-давен, що кожного чудового ранку навколо своєї бабусi Квакушi збиралися багаточисленнi нащадки. А зiбравшись, починали прохати, щоб Квакуша розповiла якусь iсторiю з свого довгого i багатого на пригоди життя.

Ще б пак! Те, що довелося пережити бабусi Квакушi, в їхньому затонi нiкому iншому не вдалося. Навiть водянику Барбулi.