Владимир Руткивський - Бухтик з тихого затону

Сонце припiкало все нещаднiше, i Сергiйко розстебнув комiрець сорочки. Звичайно, не завадило б зараз добряче викупатися, проте бiгти одному до рiчки не хотiлося, а в душову не дiстанешся — там працював слюсар дядько Костя. До Сергiйка виразно долiтали частi удари молотка, брязкiт залiза, шум i плюскiт води, що лилася з крана.

Згодом тьотя Клава ударила в дзвона. Це означало, що пора приймати лiки.

Сергiйко дiстав з кишенi пляшечку, витрусив з неї одну таблетку на долоню. Таблетка несподiвано прослизнула помiж пальцiв i покотилася по дорiжцi. Довелося закинути її подалi в кущi, аби вона нiкому, особливо тьотi Клавi, не мозолила очi.

— Ось тепер все гаразд, — долинув з душової задоволений голос дядька Костя. Бряжчання припинилося, вода перестала плюскотiти — мабуть, дядько Кость закрив усi крани i пiшов.

«Почитати книжку, чи що, — знiчев'я подумав Сергiйко. — Так, це буде найкраще».

I в ту ж мить у нього за спиною, в бузкових кущах, пролунав тихий шепiт:

— Сергiйку!

Сергiйко прислухався. Може, то йому лише здалося?

Нi. Хтось його покликав знову.

Цiкаво, хто б там мiг бути?

Сергiйко обiйшов лавку, розсунув гiлки бузку. I ледве не скрикнув вiд здивування.

Просто перед ним лежав на землi дивний чужинець. Той самий, що промайнув за вiкном того дощового вечора. Кудлатий, немов ведмежа, темне обличчя, рiжки…

Чужинець схопився руками за горло, начебто силився вiдiрвати вiд нього чиїсь невидимi руки, i не зводив з хлопчика великих, палаючих очей.

Сергiйко мимоволi зробив кiлька крокiв назад. Але тут же схаменувся.

«Може, це якийсь жартiвник з драматичного гуртка», — подумав вiн i запитав:

— Ти на репетицiю не запiзнишся?

— На яку репетицiю? — здивувався чужинець i тут же застогнав: — Ой-ой-ой… Води, Сергiйку!

I в цьому вигуку звучав такий непiдробний бiль, що його годi було зобразити навiть найкращому акторовi. Мабуть, незнайомцю i справдi було дуже зле.

— Води…

«Не iнакше, як у нього сонячний удар», — вирiшив Сергiйко. Вiн озирнувся, сподiваючись покликати когось на допомогу. I тут його погляд зупинився на вiдчиненому вiкнi душової.

— Лiзь сюди! — скомандував вiн.

Та в чужинця вже не вистачало сил, щоб самому вибратися на пiдвiконня, i Сергiйко пiдсадив його. Незнайомець виявився досить-таки важким, та й на зрiст вiн був не набагато нижчий вiд Сергiйка.

— Так тут же немає нiякої води! — озираючись, хрипко промовив дивний гiсть.

— Як це немає?

Сергiйко стрибком вибрався на пiдвiконня, тодi зiскочив на пiдлогу i вiдкрив кран.

— Ось бач…

Доказати Сергiйко не встиг. Начебто вихор пролетiв повз нього. Такий дужий, що Сергiйка аж до стiни вiдкинуло. А дивна iстота вже стояла пiд душем. Вона пiдставляла пружним струменям свої кошлатi плечi, долонi, закидала голову догори i, захлинаючись вiд жадiбностi, все пила i пила воду.

— Ти хоча б роздягнувся, — зауважив Сергiйко, обтрушуючись вiд бризок, що летiли в усi боки. — Де ти бачив, щоб люди купалися в одежi?

— В якiй одежi? — здивувалася iстота. — Немає в мене нiякої одежi.

«Придурюється, — вирiшив Сергiйко. — Або, бiдолашний, так у роль увiйшов, що й вийти вже не може».

I тут вiн побачив таке, вiд чого на головi у нього заворушилося волосся. Замiсть звичайних людських нiг у цього чужинця були копитця… Отже…

Отже, репетицiєю тут i не пахло.

А незнайомець вже простягав руку для знайомства. I на руцi в нього були три пальцi.

— Мене звуть Бухтик Барбула, — тим часом вiдрекомендувався чужинець. — Барбула — то iм'я мого батька, господаря тутешньої рiчки. А Бухтиком мене назвали тому, що в дитинствi я плавав не беззвучно, як iншi дiти водяникiв, а борсався так, що вода аж пiнилася. А тебе кличуть Сергiйком, я вже знаю.

I Бухтик посмiхнувся до хлопчика такою приязною, довiрливою посмiшкою, що переляк, який тiльки-но охопив Сергiйка, почав щезати.

— А звiдкiля ти мене знаєш? — запитав вiн.

Бухтик знову повернувся пiд душ.

— Одного дощового вечора я зазирнув до вашого вiкна, — сказав вiн, — i пiдслухав розмову мiж тобою i тим, як його… Вiтьком.

— Я теж тебе пам'ятаю, — сказав Сергiйко. — Ти потiм побiг до рiчки.

— Так, — згодився Бухтик. — Ще я вас бачив у затонi.

При цих словах усмiхнене обличчя Бухтика зненацька похмурнiшало.

— Я сюди, Сергiйку, не просто так прийшов, — сказав вiн. — Я повинен дiзнатися, яка небезпека загрожує нашому племенi з боку того самого Вiтька…

— Про яку небезпеку ти кажеш? — здивувався Сергiйко.

Коли Бухтик розповiв про те, як Капустiн каламутив мотузкою воду затону i якi грiзнi слова говорив при цьому, — Сергiйко розреготався так, що в нього навiть сльози з очей покотилися.