Міхаель Енде - Момо

- Все! - сказав один із Сірих панів. - Кінець! Тепер нам її не схопити!

- Не збагну,- промовив другий,- чого ми не могли зрушити з місця?

- Я й сам цього не збагну,- відповів перший,- та хто-зна, чи пом'якшить це нам кару.

- Гадаєте, що нас судитимуть?

- Цілком певно тільки те, що не хвалитимуть.

Усі як один Сірі пани, понуривши голови, поприліплювались на своїх машинах хто на радіаторі, хто на багажнику, хто де. Тепер їм поспішати було нікуди.

А десь уже далеко-далеко звідтіля, в плетиві пустельних сніжно-білих вулиць і майданів, ішла за черепахою Момо. І саме тому, що вони йшли так повільно, вулиця ніби пливла вперед з ними разом, а будинки немовби пливли назад. Ось черепаха ще раз звернула за ріг, за нею звернула й

Момо - і спинилася, вражена. Перед нею постала вулиця, зовсім інакша, ніж усі ті, які вони пройшли досі.

Це власне, була й не вулиця, а вузенька вуличка. Будинки, що тяглись обабіч неї, були мов справжнісінькі казкові скляні палаци, з численними башточками, мистецькими карнизами й терасами, які неначе з прадавніх часів простояли на дні морському, а тепер несподівано виринули, обвішані водоростями, оброслі мушлями й коралами. І все те перламутрово полискувало всіма барвами.

Вуличка впиралася в будинок, що стояв упоперек. Посередині цього будинку була велика зелена брама, прикрашена мистецькими барельєфами. На стіні просто перед собою Момо вгледіла білу мармурову табличку, на якій був напис золотими літерами:

Момо читала напис якихось кілька секунд, а все ж черепаха опинилася тим часом уже далеко попереду, майже в кінці вулички, перед тим останнім будинком.

- Зачекай на мене, черепашко!- гукнула Момо, але, на диво, не почула свого поклику.

Зате черепаха начебто її почула, бо спинилась і озирнулася. Момо хотіла була рушити за нею, та тільки-но ступила у Вуличку Ніколицю, як їй здалося, ніби вона йде проти води чи проти потужного, а все ж невідчутного вітру, який просто несе її назад. Вона нахилялася вперед, опираючись тій таємничій силі, хапалася за стіни будинків, часом просто лізла навкарачки.

- Я не можу! - гукнула вона нарешті черепасі, що дрібненькою цятинкою сиділа в кінці вулички. - Допоможи мені!

Черепаха повільно вернулась назад. Коли вона нарешті опинилася біля Момо, на панцері в неї світилась порада: «ІДИ НАВСПАК!»

І Момо спробувала: повернулася і пішла вперед спиною. Іти відразу стало дуже легко. Та диво дивне! - тільки-но вона пішла навспак, як стала навспак і думати, і дихати й сприймати - одне слово, стала жити навспак.

Аж ось вона вдарилась об щось тверде. Обернувшись, дівчинка побачила, що стоїть під останнім будинком у кінці вулички. Вона трохи злякалася, бо зелені металеві двері, вкриті барельєфами, здались їй зблизька просто-таки велетенськими.

«Хіба я відчиню їх?» - з острахом подумала Момо.

Але тієї ж миті обидві половини дверей раптом розчинились навстіж.

Момо загаялась перед дверима ще на мить: вона побачила на них табличку, яку тримав у зубах білий однорожець і на якій був напис:

Через те, що Момо читала ще не дуже швидко, поки вона скінчила, половинки дверей стали вже поволі сходитися. Дівчинка мерщій шаснула між них, і тоді ця велетенська брама, глухо загримівши, зачинилася.

Момо опинилась у високому, дуже довгому коридорі. Праворуч і ліворуч стояли тут кам'яні постаті чоловіків і жінок, що ніби підтримували стелю. Таємничого зустрічного потоку тут не було й сліду.

Момо йшла тим довгим коридором слідкома за черепахою, яка все лізла попереду. В кінці коридора черепаха спинилася під дверцятами, такими невеличкими, що дівчинка змогла в них пройти, тільки нагнувшись.

«МИ ПРИЙШЛИ!»- засвітилось на панцері в черепахи.

Момо присіла й побачила на маленьких дверечках, просто в себе перед носом табличку з написом:

Момо глибоко зітхнула, а тоді рішуче натиснула на кнопку маленького дзвоника. Коли дверечка відчинилися, зсередини почулось багатоголосе ніжнотонне цокання й дзижчання, дзвоніння й гудіння. Дівчатко рушило туди слідом за черепахою, і маленькі двері замкнулися за ними на замок.