Народні: Українські народні казки

Значну частину українського оповідального епосу становлять казки чарівні. На думку відомого радянського казкознавця В. Я. Проппа, більшість з них породжена в докласовому суспільстві, безпосередньо пов’язана із світоглядом, звичаями, обрядами наших далеких предків.

Характери героїв виявляються, як правило, в двобої з темними силами. Могутні змії, відьми, Кощій, баба-яга, Ох, Гайгай, Ольдеквіт — усі вони зазнають неминучої поразки, бо справедливість не на їхньому боці. Проти них виступають юнаки, наділені або неймовірною силою, або надзвичайним розумом, хоробрістю, юнаки, яким допомагають і рідна земля, і товариші, наречені, добрі бабусі й дідусі, здатні творити чудеса, і звірі, вдячні за поряїунок, і різні чудо-предмети.

Поглянемо на багатий фольклорний матеріал соціально-побутової казки. Реалістичніше, а тому й виразніше звучать тут ідеї вільної творчої праці, ненависті до гнобителів, засуджуються жадібність, лицемірство.

Видатний російський письменник і педагог Гліб Успенський назвав цей різновид жанру «народними оповіданнями". Серед них чимало повчальних, гумористичних, сатиричних творів.

Сформувалися вони в основному за часів феодалізму. Проте ще в древньоіндійській «Пачатантрі" були пригодницькі повісті подібного змісту. Та й у всесвітньовідомому збірнику казок народів Сходу «Тисяча і одна ніч" чимало оповідей про Долю, Щастя, Злидні, Смерть.

До таких творів належить і «Казка про Правду і Кривду», що побутув в усіх слов’янських народів. Кривда виколює очі Правді, але Правда, змастивши їх чудодійною росою, знову стає зрячою. Правда залишається жити, творити добро, а Кривда карається, гине.

Цікаво, що образи Правди і Кривди (Неправди) відомі також в інших жанрах, зокрема, в піснях. Так, в кінці XIX століття Леся Українка записала від прославлених кобзарів Остапа Вересая та Гната Гончаренка кобзарсько-лірницьку пісню «Нема в світі правди». В ній, як і в казці, Правда і Неправда — виразники морального і соціального світобачення селян. Але особливості пісенного жанру ще гостріше виявили соціальну направленість твору. Правда — це «рідная мати". Вона «сидить у темниці, а щирая неправда з панами в світлиці".

Суд правди над кривдою — мрія знедоленого експлуа таторським гнітом трудового народу, котрий віками прагнув жити у суспільстві, в якому насамперед цінувалися б працелюбство, чесність, розум, в якому завжди торжеству вала б справедливість.

Ця ідея пронизує усі різновиди казок, навіть найпростіші — про тварин. Згадайте: безстрашний рак-неборак виганяв із зайчикової хатки брехливу і нахабну козу-дерезу; кіт і кріт відбирають у лиски украдену нею курочку і справедливо карають за підступність усе лисяче сімейство; мудрий заєць доводить лихого й нерозумного ведмедя до загибелі, рятуючи тим самим не тільки своє життя, але й усіх лісових мешканців.

Не лише в соціально-побутових казках помітні «антипанські", «антицарські" мотиви. Присутні вони і в казках чарівних.

«Царське та панське слово — непевне" — говорить народна мудрість. Підтверджує її і досвід богатирів. Іван — мужичий син перестав вірити і царському, і панському слову. За те, що цар своєї обіцянки не виконав, Іван сміливо ріже йому у вічі: «Я трьох зміїв-велетнів убив, їхніх сестер повбивав, стару зміїху в море загнав, царя Ірода на той світ перевів — та коли ти мені будеш за мою добрість так платити і так слово своє ламати, то я тебе і весь твій рід одним махом із світу зведу!»

Так само незалежно поводиться Козак Мамарига, який «служив у багатія двадцять п’ять літ, та не заслужив ні вола, ні коня, ні доброго слова», тоді «служив цареві двадцять п’ять літ, не заслужив ні вола, ні коня, ні доброго слова і од царя».

Певний своєї сили Чабанець, зрозумівши, що цар збирається розправитися з ним за допомогою «богатирів панської крові», як здавив їх докупи, «так маслаки з них і посипались. Набрав він тоді тих маслаків у кулаки та так йому досадно на царя стало, пішов він до нього і не величає, а прямо каже: «А що, бачиш це? Таке й тобі буде!»

І майстер Іванко говорить з царем як з рівним собі. Він легко виконав складне завдання, яке було не під силу багатьом царям і царевичам, — змайстрував з однієї дошки тринадцять стільців, але зробив це не заради золота.

Простий хлопець з незвичайним іменем Оферма, перемігши зміїв та одружившись з королівною, на четвертий день після весілля покидає золоті, срібні та діамантові палати. «Де я народився, там і кропива мила. Вертаймося в село, бо тут мені світ дошками забитий…»