Народні: Українські народні казки

— Ану, якої?

Та й побіг. Знову біжить та й біжить, — зустрічає його ведмідь.

— Колобок, колобок, я тебе з’їм!

— Не їж мене, ведмедику-братику, я тобі пісні заспіваю.

— Ану!

Та й маху! Біжить та й біжить, зустрічається з лисичкою.

— Колобок, колобок, я тебе з’їм!

— Не їж мене, лисичко-сестричко, я тобі пісні заспіваю.

— Ану, якої?

— Ану-ну, ще заспівай! Сідай у мене на язиці, щоб мені чутніше було.

От він і сів та й давай співати:

— Я по коробу метений,

На яйцях спечений…

А лисичка його — гам! Та й проковтнула.

Був собі чоловік та жінка, мали вони цапа й барана. І були ті цап та баран великі приятелі — куди цап, туди й баран. Цап на город по капусту — і баран туди, цап у сад — і баран за ним.

— Ох, жінко, — каже чоловік, — проженімо ми цього барана й цапа, а то за ними ні сад, ні город не вдержиться. А збирайтесь, цапе й баране, йдіть собі, щоб вас не було у мене в дворі

Скоро цап та баран теє зачули, зараз із двору майнули. Пошили вони собі торбу та й пішли.

Ідуть та й ідуть. Посеред поля лежить вовча голова. От баран — дужий, та несміливий; а цап — сміливий, та не дужий:

— Бери, баране, голову, бо ти дужий.

— Ох, бери ти, цапе, бо ти сміливий.

Узяли вдвох і вкинули в торбу.

Ідуть та й ідуть, коли бачать: горить вогонь.

— Ходімо й ми туди, там переночуємо, щоб нас вовки не з’їли.

Приходять туди, аж то вовки кашу варять.

— А, здорові, молодці!

— Здорові! Здорові!.. Ще каша не кипить — м’ясо буде з вас.

Ох, там цап злякавсь, а баран давно вже злякавсь.

Цап і роздумавсь:

— А подай лишень, баране, оту вовчу голову!

От баран і приніс.

— Та не цю, а подай більшу! — каже цап.

Баран знову цупить ту ж саму.

— Та подай ще більшу!

Ох, тут уже вовки злякались; стали вони думати-гадати, як відціля втікати: «Бо це, — кажуть, — такі молодці, що з ними й голови збудешся, — бач, одну по одній вовчі голови тягають!"

От одйн вовк і починає:

— Славна, братці, компанія, і каша гарно кипить, та нічим долить, — піду я по воду.

Як пішов вовк по воду: «Хай вам абищо, з вашою компанією!» Як зачав другий того дожидати, став думати-гадати, як би й собі відтіля драла дати:

— Е, вражий син: пішов та й сидить, нічим каші долить; ось візьму я ломаку та прижену його, як собаку!

Як побіг, так і той не вернувся. А третій сидів-сидів:

— Ось піду лишень я, так я їх прижену!

Як побіг, так і той рад, що втік. То тоді цап до барана:

— Ох, нум, брате, скоріше хвататись, щоб нам оцю кашу поїсти та з куреня убратись.

Ох, як роздумавсь вовк:

— Е, щоб нам трьом та цапа й барана боятись? Ось ходімо, ми їх поїмо, вражих синів!

Прийшли, аж ті добре справлялись, уже а куреня убрались, як побігли та й на дуба забрались. Стали вовки думати-гадати, як би цапа та барана нагнати. Як стали йти і найшли їх на дубі. Цап сміливіший, — ізліз аж наверх, а баран несміливий — так нижче.

— От лягай, — кажуть вовки ковтунуватому вовкові,— ти старший, то й ворожи, як нам їх добувати.

Як ліг вовк догори ногами й зачав ворожити. Баран на гіллі сидить та так дрижить, як упаде, та на вовка! Цап сміливий не став міркувати, а як закричить:

— Подай мені ворожбита!

Вовки як схватились, так аж пили по дорозі закурились.

А цап та баран безпечно пішли та зробили собі курінь, та й живуть.

Був собі дід та баба. Було в них голе телятко.

Каже баба:

— Завези, діду, в ліс.

Дід каже:

— Та лучче б викормили та зарізали б.

— Я не хочу, завези та й годі!

Завіз той дід те телятко голеньке. А холодно: осінь! І покинув його. Сам вернувся додому.

Пішло те голе телятко. Іде, йде. Доганяв його кабан:

— Драстуй, голе телятко!

— Драстуй, кабане!

— Куди ти йдеш?

— Куди очі, туди й шлях.

— Ходімо разом.

Ідуть, ідуть. Біжить і півень до них, доганяє:

— Голе телятко і кабан, підождіть!

Підождали.

— Драстуй, голе телятко!

— Драстуй, півнику!

— Куди ви йдете?

— Куди очі, туди й шлях.

— Ходімо разом.

— Ну, ходім.

Пішли вони: голе телятко, кабан і півник. Ідуть, ідуть, біжить качур: