Українські народні казки - Козак Мамарига

Ідуть дні за днями, місяці за місяцями, а він все в рибі живе. Та ось якось знайшов він в одному човні люльку, тютюн та кресало. Наклав у люльку тютюну, викресав вогню і почав курити. Одну люльку викурив, наклав другу — викурив, наклав і третю — викурив.

От кит-риба від диму й очманіла, припливла до берега і заснула. А на березі ходили мисливці. Один з них побачив і каже:

— Отаке, браття, наше щастя: по гаях та лісах скільки ходили, та нічого не знайшли. А тут ось, бачите, яка велика риба коло берега лежить? Давайте її рубати!

Ухопили вони топірці та й ну рубати! Рубали, рубали, коли це чують — хтось усередині кричить:

— Гей, браття! Рубайте рибину, та не зарубайте людину!

Почули вони це та з переляку як кинуться! — і повтікали. От він у ту дірку виліз, що вони прорубали, вийшов на берег і сидить. Сидить собі голий-голісінький, бо, поки всередині у рибі був, усе вбрання його подерлося та зотліло. Сидить і думає: «Як же мені тепер у світі жити?»

А тим часом його старший брат зробився сам великим паном. Батько помер, так він і зостався господарем на всьому князівстві.

Надумалося молодому князеві, що пора вже йому оженитися. Зібрав він цілий поїзд своїх прибічників та прислужників та й поїхав по близьких та далеких краях шукати собі дружину.

їдуть вони, їдуть, під'їхали до моря, коли бачать — сидить чоловік голий-голісінький. Посилає князь слугу:

— Піди спитай, що то за чоловік?

Пішов слуга, питає:

— Хто ти такий?

— Я, — каже, — Іван Голик. А ви хто такі будете?

— Ми з такої й такої землі, їдемо шукати нашому князеві дружину.

— Піди ж своєму князеві скажи, що як хоче свататися, хай мене з собою бере.

Переказав те слуга князеві.

Князь одразу звелів відімкнути валізи, вийняти сорочку гарну, шаровари й чоботи — все убрання.

Дали тому чоловікові, він убрався та до князя підійшов.

— Вже коли береш мене з собою, князю, — каже, — так мене й слухайся. Ото як слухатимешся, то будемо на Русі, а не слухатимешся — пропадемо усі.

Князь сказав: «Добре, слухатимусь», — і всім наказав слухатись.

Їдуть вони, їдуть, коли це — мишаче військо через дорогу йде. Князь хотів так по мишах і проїхати, а Іван Голик:

— Ні, — каже, — почекайте, дайте мишам пройти, щоб і шерстинки не зачепити.

Тут увесь поїзд з дороги звернув і спинився. Всі миші пройшли, а задня обернулася й каже:

— Спасибі тобі, Іване Голику, що не дав ти моє військо потоптати. Стану й я тобі в пригоді!

їдуть далі, коли це летить комар із своїм крилатим військом. Налітає комарський воєвода:

— Гей, Іване Голику, дай ти моєму військові крові напитися! Як даси, то й ми тобі у великій пригоді станемо.

Іван Голик одразу сорочку з себе скинув, ще й руки собі звелів зв'язати, щоб ненароком не вбити жодного комара. Комари нассалися крові й полетіли.

їдуть понад берегом, коли бачать — рибалка дві щуки впіймав у морі. Іван Голик і каже князеві:

— Купімо ті дві щуки в рибалки та й пустімо їх назад у море.

— Нащо?

— Не питай нащо, а купуй.

Купили ті щуки, в море пустили. Обернулися вони й кажуть:

— Спасибі тобі, Іване Голику, що не дав нам загинути. Ми тобі у пригоді станемо.

Не так хутко діється, як швидко в казці кажеться. їдуть вони, їдуть, приїхали в іншу землю, в тридев'яте царство, тридесяте державство. А в тому царстві царював змій. Чимало людей загубив отой змій, хто тільки не до вподоби йому — одразу вбиває.

Та як приїхали Іван Голик із князем, змій зустрів їх наче й добрий. Прийняв у гостину, звелів увесь поїзд нагодувати, а князя повів до своїх покоїв, до столу, став пригощати.

А в того змія було дванадцять дочок, як одна. Вивів їх змій до князя, показав старшу, й підстаршу, і всіх до останньої. Наймолодша князеві найбільше до серця припала. От він і каже змієві:

— Коли твоя ласка, буду я найменшу твою дочку сватати.

— Добре, — каже змій, — тільки я дочки не віддам, поки не зробиш того, що я накажу. Як зробиш, віддам дочку, а не зробиш — тут і тобі, й усьому твоєму поїзду кінець прийде.

Погодився князь.

— У мене на току є триста скирт усякого хліба, — каже змій. — Щоб він до світу був увесь перемолочений і щоб так було: солома до соломи, полова до полови, зерно до зерна.

От іде князь до своїх людей і плаче. Іван Голик побачив, що він плаче, та й питає:

— Чого Ти, князю, плачеш?

— Та як же мені не плакати, коли мені змій отаке загадав! — і розповідає про все.