Українські народні казки - Козак Мамарига

— Нікого й у дворі не було, крім королевича!

Покликав король сина, почав його питати. Тут хлопчик і розповів про все.

— Замкніть його до льоху! — наказав король розгнівано. — Хай тільки гості роз'їдуться, то я його найстрашнішою карою покараю за те, що мене отак перед усіма панами й королями зганьбив!

Настав вечір, почали гості роз'їжджатися. Та мати-королева не стала чекати, поки гості роз'їдуться, тишком-нишком відімкнула сина й каже йому:

— Ти, синочку, заховайся десь, поки батько не пересердиться.

От він і побіг у ліс, щоб там сховатися.

Та так бідолашне хлоп'я налякалося батькових погроз, що й не знати куди забігло. Вже й ніч настала, темно в лісі, дикі звірі виють, чагарі путь заступають. Спинився королевич і заплакав гіркими сльозами:

— Ой вовчику, вовчику, через тебе мені гинути доведеться!

Не встиг проказати, коли зирк — залізний вовк перед ним!

— Не бійся, королевичу! Ти мене з неволі визволив, тепер я тобі допоможу. Кажи, чого ти хочеш?

— Виведи мене з цього лісу!

— Сідай на мене, — каже вовк. — Везти тебе додому чи геть від дому?

— Вези геть від дому, — каже королевич, — бо боюся я батькової найстрашнішої кари!

Сів королевич на вовка, той і повіз його через ліс. Біг, біг, цілу ніч біг, на ранок вибіг з лісу на битий шлях.

— Ну, — каже, — з лісу я тебе вивів. Тепер прощавай, а як треба буде, стану ще тобі в пригоді!

І зник у лісі. Пішов королевич куди очі світять. Коли це їде шляхом якийсь пан на доброму коні. Побачив хлопчика й каже:

— Куди, хлопче, чимчикуєш?

А королевич побоявся сказати, хто він такий, та й відповідає:

— Я, — каже, — сирота, йду найматися до добрих людей.

Ото як біг королевич лісом, то дорогий жупан у чагарях подер, пошматував, шапку загубив, чобітки побив, — тому панові і невтямки, що перед ним королівський син.

— Ну, наймися до мене, — каже.

Королевич погодився. Посадив його пан позад себе на коня і поїхав з ним до себе додому, у чужодальню сторону.

А в батьковому палаці, ще як ввечері гості роз'їхалися, то й король вже пересердився, але не схотів з льоху сина випустити.

— Хай, — каже, — переночує там на голому камінні, ото й буде йому моє покарання.

Вранці пішов до льоху, а королевича нема!.. Тут мати й призналася, що сина випустила і наказала сховатися. Почали королевича шукати, весь ліс обшукали, та марно. «Мабуть, його дикі звірі в лісі з'їли», — гадають. Плачуть, тужать король з королевою за єдиним сином, та сльозами лихові не зарадиш!..

Живе королевич в чужодальній стороні, робить у того пана на стайні. Вже й кілька років минуло, підріс він, і такий став з нього красень-молодець, справжній богатир!

А в тому королівстві була в короля дочка єдина, красуня несказанна. Багато королевичів сваталося до неї, та вона за жодного не хотіла йти. І сказала вона своєму батькові, що за того піде, хто до віконця в її високому теремі конем доскочить та з її руки перстень зніме. От король і оголосив скрізь по всій землі, щоб з'їздилися, хто тільки хоче у тих змаганнях змагатися, — чи з панів, чи з королів, чи простого роду.

Збирається на змагання й той пан, що в нього королевич служив. А королевич пішов собі на стайню, виплакався й каже собі: «Гай, гай, якби можна було, то й я б скакав. Та нема в мене доброго коня, ніяк мені до королівни доскочити!» Тільки проказав, коли зирк — залізний вовк перед ним.

— Не плач, — каже, — королевичу! Ти мене з неволі визволив, тепер я тобі допоможу! Затрясся тут вовк — і раптом став з нього такий гарний кінь, якого ще й в світі не було.

— Сідай, — каже, — на мене, королевичу, та їдьмо до королівського палацу.

Поїхали вони до палацу. А там вже зібралося панів, королів та простих парубків сила-силенна. Почали скакати. Хто тільки не скочить, ніхто не доскочить. І королевичів пан скаче, але не може доскочити. Розігнав тут свого коня королевич та як скаконе — до самого віконця доскочив і з королівниної руки перстень зняв. Зняв перстень, ще й руку поцілував, а сам назад! І так хутко зник, що ніхто й не вгледів, де він подівся.

Вийшов король на ґанок, питає:

— Хто доскочив?

А той пан, що в нього королевич служив, виїжджає наперед і каже, що то він. Королівна каже — ні, не він. А батько їй на те:

— Дай спокій! Він би не казав, якби не доскочив.

І наказує їй готуватися до весілля. Королівна плаче, сперечається, та проти батькового наказу нічого не вдієш!..

Почали готуватися до весілля. Напередодні того весілля вийшов королевич за стайню й плаче. Коли раптом — вовк перед ним.