Люди взяли довгі жерді з крючками, що звуться цапини, і йдуть до колодязя, говорячи:
— Не біймося чорта. Гуртом уб’ємо його.
Іван чує з колодязя, що люди радяться, і гукає:
— Не вбивайте мене, бо я чиста душа, а в колодязь потрапив так й отак.
Люди, почувши людську мову, спокійно підійшли до колодязя, витягли голого Івана і принесли його до свого помешкання. Один дав йому штани, другий сорочку, а третій нагодував.
Пробув Іван у лісі три роки. Люди його, сліпого, годували. І вирішив Іван вкоротити собі віку, бо що то за життя сліпому. Пішов у лісові хащі, б’ється головою об буки, дряпається об кущі, нарешті заходить у якесь болото. Не може ноги витягнути й падає у криницю. Падає і тут же прозріває, з’являється в нього зір, бо то була криниця з живлющою водою. Повернувся Іван до людей, ще три роки працював, щоб віддати зароблене людям. Ще три роки робив на себе: одягся, узувся. Так перебував у лісі з людьми дев’ять років: три без очей, шість з очима. А на дев’ятий зібрався додому.
Йде дорогою, приходить на розпуття, там сидить старий чоловік. «Які сто п’ятдесят літ, може, має», — думає Іван і звертається до діда:
— Поміняйте зі мною свою одежу.
А дід мав подерту одежу. Каже:
— Хлопче, ти, мабуть, говориш зі мною на сміх?
— Не на сміх я з вами говорю, дідусю, справді хочу мінятися.
І вони змінялися одежею. Коли дід убрався в Іванову одежу, витяг собі склянку з водицею, покропився нею — і враз помолодшав, немов йому вісімнадцять років. А Іван мовить:
— Ой, якби мені таку воду, тільки щоб я став таким старим, як ви.
Дід витяг другу склянку, побризкав Івана — і враз став Іван старшим за п’ятдесят років і каже:
— Дідусю, дайте мені скляночку з молодою водицею.
І дід йому дав обидві скляночки. Іван подумав: «Тепер би піти до своєї сестри».
Приходить і бачить: хата стоїть на землі, а не в землі, як було раніше. Двір добре обгороджений, що не можна зайти. Іван став під ворітьми і гукає старечим голосом:
— Відчиняй!
Вийшла сестра, пустила старця в хату й дала йому їсти. Жебрак поїв і ніби захотів відробити. Заніс води і дров до хати. Почистив хлів. Так лишився до вечора й на ніч. У дванадцять годин ночі приходить розбійник з полонини з волом на плечах. Заходить до хижі, дивиться — на лаві спить якийсь жебрак.
— Хто це?
— Не турбуйся, але говори тихо, бо старий чоловік спить.
Сіли вони вечеряти, а потім грали в карти до півночі. Лягли спати. Розбійник сильно заснув. Заснула і його жона. А Іван дивився крізь дірку в одежині, не спав цілу ніч. Чекав, коли розбійник засне, щоб одібрати у нього свої сили. Коли заснули, Іван тихо встав, підійшов до постелі, взяв свою сорочку, шаблю і рушницю і одяг на себе. Покропився молодою водицею — і став такий, яким був перед тими дев’ятьма роками. Проходжується посеред хати, будить розбійника з жоною. Коли збудив їх, враз обоє впізнали його і дуже перелякалися.
Іван каже:
— Я вас не буду бити, досить ви з мене познущалися!
Згадав Іван за своїх звірят. Знайшов пищавку, почав пищалити. Коли звірина почула цей голос, проломила дванадцять дверей на чортівських млинах і прибігла до Івана. І говорить ведмідь:
— Царю наш, коли ми почули твій голос, ударили у двері так, що вони розпалися на порох.
Звірі розтягли розбійника на куски. А сестра дуже заплакала за розбійником, бо лишилася самотня.
Тим часом Іван почув, що в одній державі велика посуха, бо змій запер воду, і народ умирає. Зібрався Іван зі своїм звірячим військом і йде у ту державу.
Коли він спустився з гір зі звірами, народ дуже злякався і почав замикатися. Приходить Іван у ту державу і бачить: така посуха, що яйце на землі може спектися. Приходить до одного шинкаря й каже:
— Дай мені дві бочечки пива по сто п’ятдесят літрів.
Шинкар не зміг принести, а відчинив йому погріб:
— Бери собі сам.
Іван випив триста літрів пива й почав говорити:
— Що у вас за новини?
— Новини недобрі, велика посуха, бо змій позакривав нори. Мої вже три дівки віддані за воду змієві. Вимагає четвертої. Четверта припадає на царську доньку.
Іван зразу здогадався, що це була за донька, — та, котру він визволив від розбійників. І каже шинкареві:
— Веди мене, де змій!
Шинкар відмовляється, боїться, та нічого не поробиш, мусить Івана вести.
Сидить Іван на колодязі й чекає, коли царська донька прийде по свою смерть. А був у змія брат, що набрав людської подоби, котрий випроваджував людські душі у жертву до змія. Бачить Іван: везе карета царську доньку. А донька здалеку впізнала Івана і дуже жалісно заплакала. Тоді зміїв брат повернув коней і хоче кинути дівчину в колодязь. Іван накричав на змієвого брата — візника. Сів на передок карети (а карета ввійшла по самі осі в землю) й говорить дівчині:
Читать дальше